Ми проти вас - Фредрік Бакман

— Не хочеш прогулятися? — запитує Амат.

— Прогулятися? Зараз? Там холодно, як у полярного ведмедя в сраці!

Амат регоче.

— У сраці не буває холодно, навіть у полярних ведмедів. Давай, виходь!

— Нащо?

Амат сковтує слину.

— Тому що я так нервуюся перед матчем із «Гедом», що навіть, бляха, спати не можу. Виходь.

І Захаріас виходить. Хто б сумнівався. Вони намотують кола Низиною, мерзнуть, балакають, як колись у дитинстві, коли їм не було куди подітися.

— Як справи з геймами? — запитує Амат.

— Перестань, — ображено бурмоче Захаріас.

— Та ні! Я серйозно! Розказуй… я… ну, мені просто треба про щось поговорити, лише не про хокей.

Захаріас супиться. Але за якийсь час каже:

— Та добре. Навіть дуже добре. Мене запросили на змагання…

— А можна мені поїхати з тобою, подивитися? — миттю запитує Амат.

Захаріас навіть не в змозі висловити свою гордість після цих слів. Тому він просто буркає:

— Та ясно.

Й одразу ж сердито докидає:

— Тільки не треба вивалювати на мене купу лайна, як мої батьки! Що це ніякий не спорт, тому що це не хокейна гра!

Амат, відчувши себе винним, бурмоче:

— Вони так кажуть?

Захаріас копає сніг.

— Вони мріють мати такого сина, як ти, Амате. У цьому місті має значення лише хокей.

Амат нічого не відповідає. Не знає, що сказати.

* * *

Майя заходить до комірчини при собачому притулку, Жанетт саме тренується на мішку з піском. Ана, вагаючись, зупиняється у дверях.

— Можна вона буде з нами? — запитує Майя.

Задихана Жанетт від несподіванки починає сміятися.

— Звичайно! Якщо нас троє, то скоро тут буде справжній клуб!

Жанетт не готова до того, що скоро тут станеться, до цього ніхто не готовий, навіть Ана. Але коли Жанетт демонструє один прийом, який вони з Майєю відпрацьовували, і Майя, намагаючись згадати, як викрутитися всім тілом, щоб вивільнитись із хватки, врешті здається, Ана запитує:

— Можна мені спробувати?

Жанетт вагається.

— Ну, це… вже зі складнішого. Може, нам варто почати з чогось простого?

— Мені не можна навіть спробувати? — не відступає Ана.

Жанетт дозволяє їй спробувати, тому що деякі спортсмени, щоб навчитися, мусять зазнати невдачі. Проте з Аною цього не стається. Жанетт показує рух — і Ані вдається повторити його з першої спроби. Жанетт показує складніший прийом, потім ще складніший — та Ані вдається зробити все, принаймні з другої чи третьої спроби.

Через двадцять хвилин Жанетт віддихується, спершись руками в коліна, але Ана, здається, навіть не втомилася. Давній тренер Жанетт часто розповідав про «інтелект тіла» — що деяким борцям властиве щось подібне на абсолютний слух у музикантів: побачивши рух, вони інстинктивно, самим тілом знають, як його відтворити. Ще малою Ана кілька років грала в хокей, вона ніколи не займалась єдиноборствами, але її тіло, здається, однаково було створене саме для цього. Вона виросла в лісі, бігала по нерівній землі, стрибала, лазила по деревах, її тато — мисливець і рибалка, вона змалку вистежувала звіра, стріляла і тягнула разом із татом важких тварин, відгортала сніг, копала рови і бурила ополонки в замерзлому озері. Вона була сильною, податливою, витривалою і жилавою, як шматки свинини, яку подавали в пабі «Хутро».

Жанетт піднімає долоні й каже:

— Бий щосили.

— Серйозно? — запитує Ана.

Жанетт киває:

— Бий щосили!

Майя сидить на підлозі. Вона ніколи не забуде цього моменту: Ана вдаряє так швидко і так сильно, що Жанетт заточується навспак. Це просто удар. Жанетт і Майя заходяться сміхом. Ана навіть не розуміє, що ж таке незвичайне вона зробила, але Жанетт уже планує її кар’єру.

Три жінки обливаються потом у комірчині. За її стінами все позамерзало і, заметене снігом, занурилось у темряву й мінусову температуру.

Але ціле місто пахне квітучою вишнею.

* * *

З самого ранку хтось дзвонить у двері Захаріасових батьків. На порозі стоїть Амат. Захаріасова мама і рада, й розгублена водночас. Спершу вона висловлює радість:

— Амате, як приємно, що ти зайшов! ВІТАЮ, тепер ти граєш в основній команді, ми дуже ПИШАЄМОСЯ тобою. Ти ж стільки років бігав ось тут, у нашій квартирі — мабуть, ти думаєш, що ми вихваляємося цим перед сусідами! А твоя мама — як же вона ПИШАЄТЬСЯ тобою!

Амат навіть не встигає відповісти, бо вона розчаровано додає:

— Захаріаса, на жаль, немає! Він поїхав грати на комп’ютері з якимись своїми друзями. Кілька годин їхати! Ти собі уявляєш? Нащо йому це здалося?

Амат глибоко вдихає — він любить батьків Захаріаса, але заявляє рішучим тоном:

— Зах поїхав не «грати з якимись друзями». Там велике змагання. Він змагався з тисячами гравців, щоб на нього потрапити. Вам треба поїхати зі мною, подивитися на нього.

У коридор виходить тато Захаріаса. Він не хоче образити Амата, але все ж фиркає:

— Це, звісно, добре, що ти, Амате, захищаєш його, але комп’ютерні ігри — це не справжній спо…

Амат не відводить від нього погляду.

— Ми з Захом усе дитинство змагалися, хто з нас першим стане профі. Він переможе. Якщо ви не побачите цього, то будете шкодувати про це все життя.

Амат повертається і спускається сходами, перш ніж батьки встигають щось відповісти.

Коли Захаріас заходить у величезний виставковий зал, де відбуваються змагання, на які з Бйорнстада треба було їхати кілька годин, Амат уже сидить серед глядачів. Не дуже велика армія, але вже яка є.

Місце, де рядами виставлені комп’ютери, оточене високими трибунами, на яких купа людей. Під стелею висять екрани, з гучномовців гримить музика.

— Тут… майже так, як на хокеї, — здивовано визнає Захаріасів тато.

Вони з мамою Захаріаса наздогнали Амата на залізничній станції. І приїхали сюди разом. Батьки неохоче зайшли до виставкового залу, вони нічого тут не розуміють, але ще до завершення цих змагань люди навколо будуть захоплено вигукувати й аплодувати після дечого, що зробить саме Захаріас. Коли він виграє, Амат стане радісно кричати, і тоді батьки Захаріаса теж закричать. Якийсь незнайомець, що сидить попереду, обернеться до Захаріасової мами і запитає:

— Ви його знаєте?

— Це мій син! — тільки й вигукне мама Захаріаса.

І тоді незнайомий чоловік вражено кивне і скаже:

— Ви, напевно, дуже і дуже пишаєтеся ним.

Ну що тут такого важливого. Це ж просто спорт. Навіть такий.

* * *

Мама Міри Андерссон якось сказала їй: «Коли маєш сім’ю, найскладніше витримати те, що піклування про неї ніколи не закінчується». Міра