Ми проти вас - Фредрік Бакман

Фатіма, Аматова мама, вже на місці. Готує їсти на кухні, Міра береться їй допомагати. Амат теж тут, він іде до Бубу та його сестер і каже те єдине, що підліток здатен сказати своєму другові, який втратив маму:

— Зіграємо?

Вони беруть ключки і шайбу. Бубу знову зав’язує на голові краватку, бере за руки сестер, і вони йдуть на озеро. Його поверхня вже вкрилася кригою, світ став білим, і вони грають так, ніби тільки ця гра має значення.

Петер знаходить Кабана у майстерні, той уже почав працювати. Треба чимось зайняти руки, щоб не розірвалися груди.

— Я можу чимось допомогти? — запитує Петер.

Кабан стоїть спітнілий і розгублений, він просто бурмоче:

— Буря пошкодила дах, глянеш, що там зараз?

Від горя з людиною всяке може трапитися — і чоловік забуває, що в його друга обидві руки ліві: бо ж у Канаді той навіть не вмів полагодити перила на своїх сходах. Але Петер любить Кабана тією любов’ю, яку відчувають діти до своїх найкращих друзів, тому він бере драбину й вилізає на дах.

Поки він там сидить, не маючи ані найменшого уявлення, з чого почати, лісом тягнеться вервечка автомобілів. Спочатку Петер думає, що це родичі Кабана, але автівки зупиняються, і з них виходять молоді чоловіки.

Теему і Відар виходять першими, за ними — Павук і Столяр, а потім іще з десяток чорних курток. Зазвичай сюди вони приїздять ремонтувати свої автомобілі й снігоходи, їхні батьки — теж, бо якщо в цих краях ламається снігоочисник чи лісозаготівельна машина, або навіть якийсь нещасний електричний чайник — люди йдуть до Кабана. Але тепер вони приходять сюди, бо щось зламалося всередині самого Кабана. Теему заходить до майстерні, тисне масну руку автомеханіка й каже:

— Прийми наші співчуття. Як тобі допомогти?

Кабан витирає з обличчя піт і бруд.

— З ким прийшов?

— Є столяр, електрик, кілька просто сильних хлопців, а кілька взагалі, бляха, ні на що не здатних, — відповідає Теему.

Кабан ледь усміхається.

Петер іще сидить на даху, коли туди залізають Столяр і Павук. Вони стоять, витріщившись один на одного, а тоді Петер глибоко вдихає і визнає:

— Я тут нічого не розумію. Я навіть не знаю, з чого… почати.

Столяр нічого не каже. Він просто показує Петерові, що треба робити. Потім вони працюють усі троє, разом, кілька годин. Можливо, опинившись унизу, вони знову стануть ворогами, але тут, на даху, ці чоловіки стають до роботи пліч-о-пліч. Смерть і на це здатна.

На кухню заходить Теему. Побачивши Міру, він різко зупиняється. Міра напружує щелепи, стискає кулаки — так миттєво, що Фатіма інстинктивно стає між нею і Теему, навіть не розуміючи, хто з них у більшій небезпеці. Але Теему робить крок назад, у нього опускаються плечі, він нахиляє голову, намагаючись виглядати якомога меншим.

— Я лише хочу допомогти, — пояснює він.

Тому що часом легше щось зробити, аніж сказати. Жінки переглядаються, Міра ледь киває, а Фатіма запитує:

— Ти вмієш готувати?

Теему киває. Фатіма знає, хто його мама, вона розуміє, що хлопцеві довелося ще малим навчитися готувати їсти. Фатіма просить його порізати овочі — і він не відмовляється. Потім Міра миє посуд. Теему витирає. Вони не укладають перемир’я, але роблять перерву. Адже складність добрих і поганих людей — у тому, що більшість із нас можуть бути і тими, й іншими одночасно.

* * *

Легко сподіватися на людей. Вірити, що світ може змінитися за одну ніч. Ми виходимо на демонстрації після замахів на вбивство, збираємо кошти після стихійних лих, ставимо «сердечка» в інтернеті. Але після кроку вперед ми завжди робимо майже такий самий крок назад. І потім, озираючись, бачимо, що кожна зміна настає дуже повільно, що коли вона нарешті стається, ми її ледве помічаємо.

У Бйорнстадській школі чути дзвінок. Починаються уроки. Але Беньї не доходить якихось ста метрів до школи і зупиняється, ніби його взуття залили цементом. Він знає, яким тепер став в очах інших, і хокейний матч цього не змінить. Можливо, його прийматимуть на льоду поки він буде найкращим, але тепер йому доведеться віддавати значно більше зусиль, ніж усім іншим гравцям. Нехай іще подякує, що його взагалі прийняли в команду. Тому що тепер він не один із них. І вже ніколи ним не стане.

Беньї відомо, що про нього й далі пишуть усяке лайно, розказують паскудства, жартують. Неважливо, хто він і що з нього добрий хокеїст, неважливо, як важко він бореться і як сильно грає. У їхніх очах він однаково буде «отим». Знайдуться люди, які завжди стануть забирати в нього все, чого він зуміє добитися, і зводити його здобутки до кількох літер. Як на тому папірці на дверях кемпінгового будиночка, де буква «О», закріплена між «Г» і «М», стала оптичним прицілом, всередину якого був застромлений ніж. Тепер Беньї дозволено бути тільки цим.

Хлопець розвертається, щоб піти геть звідси. Уперше в житті він боїться зайти до школи. Неподалік стоїть молода дівчина, вона чекає, не перешкоджаючи йому, але її голос таки спиняє кроки Беньї.

— Не дозволяй тим сволотам бачити, як ти плачеш.

Беньї зупиняється, його очі широко розплющені.

— Я не можу… як… бляха, як це взагалі можливо?

Голос Майї слабший за слова:

— Просто заходиш. Підняв голову, випрямив спину і дивишся кожному з цих покидьків в очі, аж поки вони не відведуть погляду. Беньї, нашої провини тут нема.

Беньї відчуває, що розривається:

— Як ти це витримала? Навесні, після всього… як… як ти витримала?

У Майї твердий погляд, хоча голос надламується.

— Я не збираюся бути жертвою. Я — та, що вижила.

І вона йде до школи. Беньї вагається цілу вічність, а тоді рушає за нею. Вона чекає на нього. Іде поруч. Їхні кроки неквапні; можливо, здається, ніби Майя і Беньї рухаються повільно, але в той шкільний коридор вони заходять не крадькома. Вони вриваються ураганом.

43

«Ми всюди»

Того року дні в Бйорнстаді минають ніби один. Можливо, ми просто не встигаємо дати собі раду ні з часом, ані з почуттями. В якийсь момент закінчується осінь, настає зима, а ми заледве помічаємо цю зміну. Час минає, а наші сили йдуть на те, щоби просто встати зранку з ліжка.

* *