Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Василь ухопив Катрусю за руку, і обоє кинулись геть, в очерет, що по-зрадницькому зашелестів. Блимнув злякано прожектор, заторохтів скажено скоростріл... Та в .цю мить з переможним свистом на кінець мосту влетів поїзд...
Нічоїго більше ні Василь, ні Катруся не чули, бо, вискочивши з очерету, бігли щосили в непроглядну темряву ночі. Раптом їх звалило з ніг і аж втиснуло' в мерзлий сніг. Коли попідводили голови, побачили велике полум'я, почули жахливий вибух... вибухи і крики...
Підхопились і знову бігли понад річкою, подалі від події. А в голові Василеві радісно шугало: „Наказ виконано! Наказ виконано! У бою не заплакав!"...
Василь міцно' стискав Катрусину руку, і через руки вони ніби злилися в одно, злилися в бойовому подвизі. А як нарешті вбігли до Катрусиної кімнати, впали втомлено на канапу, пригорнулись одно до одного і так довго-довго сиділи, не кажучи й слова. Сиділи без світла. Слухали биття своїх сердець і прислухались до надвір'я. Десь ляскали поодинокі постріли, навіть скрегіт скоростріла зривався. Але все це було приглушене, далеке, не небезпечне для них. Більшовики, очевидячки, збили тривогу, та не так легко ', їм було знайти молоду героїчну пару, що сховалася в маленькій передміській хатинці. Таємниця сподіяного ще дужче з'єднала серця молодят.
— Катрусю! — зашепотів по якомусь часі Васїиль. — Чи ти свідома нашого подвигу? Це ж війна за Україну! За Україну, моя Катрусенько!
Чудне, ще ніколи не переживане почуття піднесення підказувало йому цю незвичайну мову, оте ,,моя Катрусенько".
— Твоя, Василечку! — відгукнулась Катруся найбільш на те слово, що було їй наймиліше. — А чи ти розумієш, чому я так легко пішла на .цей подвиг, на цю смертельну небезпеку? Я 'ж не завагалася й на мить, як ти мені сказав про це...
— Розумію: ти мен'е любиш... — Люблю...
— І я тебе... І тому так прямо пішов до тебе й не побоявся зради... Я ж іще раніш бачив це в твоїх оченятах, у кожному твоєму русі, як ти зустрічалась зі мною... А тільки я був тоді дурний...
— Дурний?! — Еге...
— Ні, не дурний... То кохання твоє до мене ще спало б тобі. І аж тепер оце, у цьому спільному подвизі, прокинулось...
У цю мить Василеві став на пам'яті інший дівочий образ, образ далекої тепер і чужої для нього попівни, як вона танцювала з поручяиком-галичанином. Але йому тепер стало ясно, що він її, тієї попівни, не любив так, як любить Катрусю, що йому тільки імпонувало її „попівство"... хотілось навіть перед міатір'ю похвалитись, що одружиться з попівною...
— Алеж це так гарно, Василечку, — прошептіла знов Катруся, — небезпекою зміцнити нашу любов, зв'язати навіки...
—¦ Гарно...
Василь знайшов губами в темряві повні ,Катрусині губки, і вони злилися ще міцніше в одно ціле, у поцілункові до самозабуття...
Що з ним було впродовж двох днів і двох ночей, Василь, бачилося, не міг гаразд знести головою. Часом йому навіть здавалося, що то не він зірвав той міст. Або якщо це й робило його тіло, ішли кудись і бігли його ноти, розмотували й змотували бікфордів шнур йото руки, то керувало цим тілом, ногами й руками щось стороннє, а не його розум, його чуття, його воля. А головне, що він аж тепер усвідомив, як легко він міг у цьому ділі загинути. Дев'яносто дев'ять відсотків було за це, і лише один відсоток його ^ятував. Аж тепер йому стало страшно... Йому тепер у сні ввижалося, як полетів з мосту поїзд... вагони, як сірникові коробочки, летіли вниз... гримів вибух, що тоді кинув був його з Катрусею на землю... Та давалася взнаки й утома. Він же дві доби не спав, і був як у тумані та точився часом, -як п'яний. І тільки отой гуркіт вибуху викидав його з сон-ливости. На виду він теж змінився, і отаман Горобець навіть спочатку не впізнав був йоіго, як він прийшов до нього для звіту.
__Матрос? Полонений?
Але впізнавши, обійняв і поцілував, дякував за виконання бойового завдання.
— Це справжній подвиг, козаче, — мовив. — І Україна ніколи не забуде цієї вашої заслуги...
Тільки ж раптом по його молодому смаглявому виду, з чорними очима й молодими козацькими вусами, пробігла тінь смутку. Виславши всіх, крім Василя, віє узяв спочатку заклопотано ходити по приміщенні, навіть за голову брався, наче не знав, як почати те, що мав сказати. Спинився перед Василем.
— Так, — мовив удруге, — ви зробили подвиг... Але, на жаль, вам треба на якийс'ь час зникнути з нашого куреня...
— Зникнути!?
Василь потер долонею чоло: чи йому це не сниться, часом? Учинив отакий подвиг — і зникнути!
—На жаль, кажу, але мусите, — підтвердив неголосно отаман. — Наша контррозвідка встановила якусь вашу причетність до вбивства одного священика... у вашому селі... Ще в Січеславі до нас попався був у полон якийсь парубок із Латаття... на прізвище, здається, Нагаєнко.
— Лука Нагаєнко?
—¦ Не знаю, може, й Лука... І от той Лука Нагаєнко виказав на вас. У нас за таке карають, і я, на жаль, безсилий урятувати вас. Бо я тільки командир війфка... Єдине, що я можу зробити — попередити, щоб ви зникли...
Василь густо почервонів, на очі йому наринули сльози.
— Алеж я не вбивав! — скрикнув у розпачі Василь. —
Це брехня...
— Може, й так. Але кати скрізь однакові, і краще їм не попадатися в руки... хоч би це були й українські кати... Вашого земляка Овечку Івана вже заарештовано...
Звістка про арешт дядька Івана приголомшила Василя остаточно, і він тільки розгублено оглянувся.
— Як же мені зникнути? — спитався безпорадно.
— Ну, їдьте до матері абощо. А тепер ідіть за мною...
