Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

– Негоже чесному чоловіку в темряві чигати, аки татю. Я волів би зачекати до ранку.

Але на нього шикнули і швидко потягли за рукав сутани, примушуючи приєднатися до утікачів.

Швидкий марш продовжувався до світанку, а тоді, нашвидку піджививши себе, відпочили кілька хвилин і продовжили мандрівку. Говорили мало, Нечая, як втім і Івана з Михайлом, мучив пекучий сором – вони, немов утікачі-кріпаки, йдуть, криючись від польського загону, і не можуть нічого з цим вдіяти. І це зовсім поряд зі столицею гетьмана! Омелько, який мав більше життєвого досвіду, розумів: доля підкидає часом і не такі халепи, тож відчував себе краще, крім того, всі троє, окрім Омелька, напружено думали про таємничі справи проміж Омельком і Славинським, його допомогу і таку несподівано легку втечу. Як у Богуна, так і в Нечая запитання майже крутилися на язику, але все ж вони утримувались від них. Зараз не до того, необхідно сконцентруватися на швидкому пересуванні, крім того, козак не витрачає дарма слів і не ставить непотрібних запитань. Коли Омелько матиме за потрібне, розповість сам.

Дві години після ранкового відпочинку йшли спокійно, хоч вже не в такому темпі, як на початку, – давались взнаки довгі години маршу і безсонна ніч. А в час, коли сонце встигло піднятися над обрієм, вказуючи на восьму годину ранку, неподалік здійнялася хмара куряви, і незабаром утікачі змогли почути тупіт копит великого загону.

– Чорт забирай! Невже Славинський?! – спересердя вигукнув Нечипоренко.

– Не схоже, – замислено покрутив головою Омелько. – Славинський у нас позаду, тобто на півдні, а ці наближаються із заходу.

Зупинившись, почали очікувати, доки кінна чата наблизиться – ховатися або утікати од неї не було жодної можливості, їх уже помітили і поспішали навперейми. За три хвилини були поряд. Передні вершники осадили коней і зупинилися, слідом за ними перервала рух і решта загону. Нечай рішуче виступив наперед.

– А ви хто такі будете? – грізним голосом запитав він.

– Тю! Та чи не признаєш, пане полковнику? – почулось у відповідь. Наперед виїхав кремезний старшина в кармазині й бобровій шапці.

– Вус! – не повірив власним очам Нечай. Перед ним був його власний полковий обозний. – Яким вітром, обозний?

Та не встиг старшина відповісти, як у нього з-за спини вихопився на коні маленький вершник. Підскочивши впритул до Нечая, він прямо із сідла дикою кішкою кинувся тому на груди.

– Батьку! – пропищав тоненький дитячий голосок. Нечай, обхопивши обома руками, притис сина до грудей.

– Він, ваша милість, усе його заслуга. Уже як на нас вийшов, один Бог знає. Ми з Прилук поверталися із сукном та порохом для полку. Батька, мовить, харцизи схопили, от я хлопців і завернув. Як могли, поспішались-мо, та тільки поблукали трохи…

– Козак! – підняв Нечай сина високо на витягнутих руках. – Справжній козак росте!

За хвилину він уже віддавав розпорядження:

– Коней нам! Ти, Вусе, з півсотнею відділюйся і забирай східніше, а я прямо на південь піду. Десь за годину побачиш балку, обходь і очікуй, коли почуєш шарварок, бий на балку з півдня, хутір там. Усіх до ноги вирізати, лише полковника їхнього залиш, з ним Богун буде розмовляти!

Бій був короткий та запеклий. Козаки Лісовського, хоча й були захоплені зненацька, показали, що гідно несуть ім'я свого колишнього отамана – рубалися до останнього і не здавалися, навіть коли були оточені з усіх сторін і падали один за одним під шаблями розлючених брацлавців.

– Не жалій чортів лядських! – додавав їм наснаги полковник. – Нехай десятому буде заказано чинити в Україні розбій і порушувати мир! Уперед, соколики мої.

Не відставав від інших і Богун. Страшною дзиґою крутився він на всі боки і, перегнувшись у сідлі, без жалю завдавав ворогам нищівних ударів своєю гострою, немов бритва, шаблею. Метався від однієї купи до другої, відшукуючи того, кого хотів побачити цієї миті більше, аніж коли-небудь когось з найрідніших людей. Адже ненависть зближує не гірше за кохання, адже вона примушує, надриваючи сили, глядіти того, до кого притягує. Вимагає помсти. А Богун кипів цієї миті від невтамованої жаги помститися. За давній напад на Савку, за зраду гетьмана Павлюка, за перешкоди в їхньому з Ганною щасті, нарешті за те, що той сам мало не спровадив його на той світ учора. У якусь мить бою Іван все ж побачив Славинського. Той встиг скочити на коня і тепер щосили галамасив тварину батогом, утікаючи в супроводі кількох жовнірів у степ.

– Не утечеш, собако! – вигукнув Богун. – Омельку, Михаиле, він утікає! За ним!

Але не почули його вірні Нечипоренко і Деривухо, обидва були далеко, повністю захоплені битвою, не кинулися переслідувати купку втікачів і решта козаків. І Іван, не вагаючись жодної хвилини, кинувся навздогін один.

Довго гнав коня охоплений ненавистю Богун. Гнав, не помічаючи навіть, що всі його друзі залишилися позаду, і тепер він один переслідує п'ятьох вершників, котрі наполоханими зайцями мчать попереду нього у степ. Та чи такими наполоханими? Ось двоє жовнірів притримали коней і кинулися йому навперейми, за ними ще двоє. Зупинився нарешті й сам Славинський. Люта посмішка скривіла його сухорляве обличчя, він рвонув з піхов шаблю і кинувся вслід за жовнірами. Ще мить, і зовсім туго довелося б Богуну. Але не розгубився досвідчений козак. Одного за одним збив він з кульбак перших двох нападників влучними пострілами двох пістолів, які йому перед битвою мало не насильно увіпхнув Нечай, проскочив за півстопи від блискучого леза занесеної над ним шаблі третього лісовчака і, щосили вдаривши його в скроню закутим у залізну рукавицю кулаком лівої руки, схрестив шаблі з четвертим. Доки встиг наблизитись Славинський, впорався і з тим.

– Ну от і зустрілися, Славинський, – кинув він хрипким від бойової лихоманки голосом до свого ворога. – Тепер ніхто нам не завадить порахуватися.

Найманець князя Вишневецького так натягнув повід коня, що той на мить зірвався дибки.

– Так, ніхто! – на обличчі Славинського з'явилася холодна посмішка. Він швидко дістав із сідельної кобури пістолет і вистрілив в Івана.

Лише випадковість урятувала Богуна. Кінь Славинського, який ще не зовсім заспокоївся, несподівано смикнувся і рука вершника опустилася усього на дюйм. Куля пройшла нижче. Іван, відчувши на обличчі розпечені крупинки перегорілого пороху, рвонув коня уперед, заносячи для рокованого удару шаблю. Але що це? Нещасна тварина сумно заіржала, мляво ступила два кроки вперед, все ще намагаючись виконати волю свого вершника, і важко присіла на передні ноги. Присіла, щоб вже ніколи не піднятися. Іван швидко зіскочив і