Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Нарешті яскраво-червоний диск сонця поступово скотився в невидимий простір за темною стрічкою лісу на заході, і сутінки почали поступово зморювати землю до нічного сну. Десь голосніше закумкали жаби, діловито загули джмелі на хуторянській леваді. Лісовчаки годували і напували коней, міняли варту на чатах перед хутором і коло хліва з бранцями. Поступово небо потемніло, зблиснувши вогниками перших зірок, на обличчях вартових козаків забігали тіні від язиків полум'я від вогнища, навкруг якого ті сиділи. У бранців з'явилася можливість продовжити роботу, однак робили вони це надзвичайно обережно – день, що минув, забрав із собою розмаїття звуків, залишаючи лише потріскування дров у вогнищі вартових і нічну тишу. Робота втратила швидкість, але незважаючи на те, близько півночі лезо добряче затупленого кинджала несподівано пробило килим дерну з зовнішнього боку стіни і, не зустрічаючи опору, вискочило назовні.
– Усе! – видихнув Нечипоренко, котрий якраз був зайнятий копанням землі. – Готово.
– Вилазь звідтам, Михаиле, зачекаємо, доки варта посне, – покликав Богун.
Нечипоренко, котрий, лежачи на животі, знаходився увесь у середині досить великого підкопу, потроху виліз і обтрусив з одягу грудки землі.
– Ще кілька разів ножем вдарити, і воля, – весело проголосив він.
Богун у світлі каганця обдивився приміщення в пошуках слідів їхньої діяльності – наче б непомітно. Вийнята з підкопу земля рівномірно розсипана по кутках і прикрита соломою, жмут соломи лежав поряд із самим підкопом, готовий заховати його від цікавих очей.
– Усе наче б добре. Залишається ще одне: ми дали слово не робити спроб втечі, поклявшись своїми чесними іменами. Як маємо чинити, панове? – запитав у товаришів Іван.
– По правді будемо чинити, – не знітився Нечай. – Слово нами було дано Славинському, тож тікати від нього не будемо. Лишень вийдемо на невеличку прогулянку, після чого, повернувшись, ввічливо попросимо Славинського звільнити нас від обов'язку. Як вам така пропозиція?
– Щось мені підказує, що він не зможе нам відмовити, – вишкірив міцні білі зуби Богун.
– А таки не зможе, ковінька його матері! – підтримав Михайло.
Година йшла за годиною, а варта біля вогнища ніби й не збиралася спати – жовніри розмовляли, смажили на довгих паличках шматки м'яса і палили люльки, час від часу поглядаючи в бік хліва. Одного разу вартовий навіть обійшов його навкруги і, відкинувши засувку, заглянув усередину. Утім, придивлявся він не надто пильно, очевидно, пильність вартових було приспано словом, що його дали полковнику козаки, а також тим фактом, що від початку їхнього утримування полоненики поводились тихо і не робили ніяких спроб до непокори або втечі. За хвилину лісовчак повернувся до багаття і ліг поблизу нього, щільніше замотуючись у кожух. Його приклад наслідували й двоє інших. Через чверть години всі спали міцним сном людей із чистим сумлінням.
– Мабуть, пора, – прошепотів Богун. У відповідь Нечай простягнув руку:
– Давай кинджал, першим піду. Коли що, подам гасло.
Богун покрутив головою:
– Е ні, полковнику, тепер моя черга.
– Ну ні, – запротестував Нечай. – Тут я полковник, що вирішу – мусите слухати.
– І не ти один! – не здавався Богун. – Я піду першим!
– Отакої! А пан полковник має пернач або гетьманський універсал? – обурився Нечай. – Кажу тобі, я піду, і крапка! Доберемось до Чигирина, ось тоді будеш полковникувати…
– Так, ану розійдіться, вашмості, не час сперечатися! – додав і свій п'ятак до розмови Іванів осавул. Він, користуючись несподіванкою, вихопив у Богуна з рук кинджал і кинувся в лаз, затиснувши зброю в зубах. За ним, ошелешено переглянувшись, пішли по черзі спочатку Богун, а потім Нечай.
На поверхні, уже за межами своєї пропахлої тваринним духом темниці, принишкли біля стіни і почали прислухатися. Десь хоркали своїми м'якими губами коні, рохкала незадоволена виселенням з рідного хліва свиня у відкритому загоні неподалік та лунав храп від вогнища – там вартові справно «несли службу».
– Щодалі? – прошепотів Нечипоренко, звертаючись до Нечая.
– Далі будемо за частокіл вибиратися, – знизав плечима той.
– Тільки спочатку б озброїтись. Треба у вартових пошукати.
– Облиш, – взяв Михайла за плече Богун. – Шуму наробиш.
– Не нароблю. Тихцем на ножі, і справу зроблено.
Іван повільно похитав головою:
– Облиш кажу.
– Але чому?
– Нам не потрібна кров цих людей, навіщо вкорочувати їм віку? З трьома шаблями від всього їх відділку однаково не відіб'ємося. Та й тривогу можеш здійняти, ні, нехай краще сплять… – монолог Івана було перервано чиїмись кроками. Той, хто йшов до них, був досі невидимий у темряві і йшов не криючись, – у мороці раз по раз дзенькали остроги на його чоботах.
Пройшло кілька вкрай напружених секунд. Усі троє завмерли, втискаючись у вогкі дошки хліва, а Михайло переклав кинджал руків'ям уперед, приготувавшись у разі необхідності кинути його в незнайомця. Однак такої потреби не виникло.
– Бачу, хлопці, ви часу дарма не гаяли, – почувся з темряви голос Омелька, – устигли лаз прокопати. Що ж, пора вирушати.
– Варта! – пересторожено шепотів зашепотів Нечай. – Тихіше!
– А, ці, – Омелько недбало подивився на сплячих охоронців. – Ними не переймайтеся, їм учора за моїм проханням отець Гавриїл порошку у вино підсипав. Славний порошок, діє не одразу, але коли вже подіє, добу не піднімеш, хоч з гармати стрель. Складніше з тими чатами, котрі за частоколом, та й основні сили сотні Славинського розташовано десь поряд, у таборі. Ну та вовків боятися… Уперед, хлопці!
– А коні? – спробував перехопити ініціативу до своїх рук Нечай. – Нам потрібні коні.
– Так! А ще ридван і кілька панянок у супровід. Пішими йдемо, так надійніше. До Чигирина рукою подати, якщо на кілька годин відірвемось, погоню вони вислати побояться.
Нечай не заперечував. Просто встав і подивився на Омелька:
– В який бік іти?
– За мною тримайтесь, – Омелько повернувся і покрокував у темряву, з якої так несподівано виринув хвилину тому.
Швидко перетнули подвір'я, прослизнули у відчинену браму і нечутними привидами заглибились у нічний степ. Тишу порушив лише писар,
