Твори - Гі де Мопассан
— Це правда! — зітхнула графиня.
Фарандаль зненацька перестав шепотітись 3 Аннетою й сказав:
— В сьогоднішньому «Фігаро» є дуже неприємна для нього стаття.
Всякий напад, всяка критика, всякий несприятливий натяк на її друга обурював графиню.
— О, — заперечила вона, — таким видатним людям, як Бертен, можна не звертати уваги на такі гидоти.
— Неприємна для Олів’є стаття? — здивувався граф. — А я не читав її. На котрій сторінці?
— На першій, передова, — мовив маркіз. — Називається «Сучасний живопис».
І депутат перестав дивуватись.
— Зрозуміло. Я не читав її, бо вона про живопис.
Усі посміхнулись, знаючи, що, крім політики та сільського господарства, пан Гійруа нічим не цікавиться.
Потім тема розмови змінилася. Нарешті всі перейшли до вітальні пити каву. Графиня не слухала, насилу відповідала— її ятрила думка: «Що робить зараз Олів’є? Де він? Де обідав? Де блукає, гнаний сердечною мукою?» Тепер вона карталася, що відпустила його, не лишила в себе, і уявляла, що він тиняється по вулицях, сумний, безпритульний, самотній, тікаючи від свого горя.
Аж поки не поїхала герцогиня з небожем, графиня мовчала й мучилась невиразним та забобонним страхом, потім лягла в ліжко й лежала безсонна, думаючи про нього.
Минуло дуже багато часу, аж ось їй почувся дзвінок у передпокої. Вона затремтіла, сіла й слухала. І вдруге дзвінок задзвонив у нічній тиші.
Вона схопилась із ліжка й щосили натиснула на кнопку електричного дзвонйка, аби розбудити покоївку. Потім із свічкою в руках побігла до передпокою.
— Хто там? — спитала, не відчиняючи дверей.
Незнайомий голос відповів:
— Це лист.
— Від кого лист?
— Від лікаря.
— Якого лікаря?
— Не знаю, тут про нещастя.
Не вагаючись, графиня розчинила двері й побачила візника в цератовому капелюху. Він тримав у руках листа й подав їй. Вона прочитала: «Дуже терміново. Панові графу де Гійруа».
Рука була незнайома.
— Зайдіть, голубе, — сказала графиня. — Сядьте й почекайте.
Біля чоловікової кімнати її серце закалатало, і вона навіть не могла його покликати. Постукала в двері свічником. Граф спав і не чув.
Тоді вона почала нетерпляче, нервово бити ногою в двері. Нарешті сонний голос спитав:
— Хто там? Котра година?
— Це я, — відповіла графиня. — Хочу передати вам термінового листа — його приніс візник. Якийсь випадок.
Він пробурмотів з-за пологу:
— Почекайте, встаю. Зараз.
Через хвилину він вийшов у халаті. Ту ж мить прибігли два лакеї, розбуджені дзвінками. Вони були спантеличені, приголомшені, побачивши в їдальні незнайомого, що сидів на стільці.
Граф узяв листа й крутив його в руках, бубонячи:
— Що воно? Не розумію.
— Та прочитайте ж! — нетерпляче сказала вона.
Він розірвав конверта, розгорнув папір, скрикнув перелякано й спантеличено глянув на дружину.
— Що таке, Боже мій? — спитала вона.
Він так хвилювався, що ледве міг говорити й насилу пробурмотів:
— О, велике нещастя!.. Велике нещастя!.і Бертен потрапив під карету.
— Помер! — вигукнула вона.
— Ні, ні,— відповів Гійруа. — Прочитайте самі.
Вона вирвала з його рук листа й прочитала:
«Пане, сталося велике нещастя. Нашого друга, славетного художника Олів’є Бертена збив омнібус і переїхав його колесом. Не можу ще нічого сказати про можливі наслідки цього нещастя, — воно може бути й не серйозне, але так само може привести до фатального кінця. Пан Бертен дуже просить Вас і благає графиню приїхати до нього негайно. Сподіваюсь, пане, що графиня й Ви ласкаво не відмовитесь виконати бажання нашого спільного друга, що, може, не доживе й до ранку.
Доктор де Рівіль»
Графиня дивилась на чоловіка застиглими, повними жаху очима. Потім зненацька її, мов електрикою, пронизала та мужність, що іноді обертає жінку в годину лиха на найхоробрішу з усіх живих істот.
Вона обернулась до покоївки:
— Одягатись! Швидше!
— Що пані надіне? — спитала та.
— Байдуже, що хочете. Жаку, — додала вона, — будьте готові через п’ять хвилин.
У глибокому зворушенні, йдучи до своєї кімнати, вона побачила візника, що й досі чекав, і спитала:
— Екіпаж із вами?
— Так, пані.
— Гаразд, зараз поїдемо.
Потім побігла в кімнату.
Поспішаючи, поривчастими рухами безумної жінки, за-стібуючи гаплики, зав’язуючи шворки, вона абияк одяглася, потім зібрала й скрутила перед дзеркалом волосся, дивлячись, — і не думаючи тепер про це, — на своє бліде обличчя й похмурі очі.
Накинувши на плечі манто, вона побігла до кімнати чоловіка, що ще не був готовий.
— Ходімо! — сказала вона. — Адже він може померти.
Спантеличений граф пішов слідом за нею, спотикаючись,
мацаючи ногами темні сходи, щоб не впасти.
Приїхали вони швидко. Обоє мовчали. Графиня тремтіла так, аж цокотіла зубами, і крізь шибки дивилась на газові ріжки, завуальовані дощем. Тротуари блищали, бульвари були пустинні, ніч була зловісна.
Двері до Бертенового помешкання були незамкнені, швейцарська освітлена й порожня.
Вгорі на сходах назустріч їм вийшов лікар де Рівіль, — немолодий уже, низенький і кругленький чоловік, дуже охайний і дуже ввічливий. Він низько вклонився графині, потім подав руку графові.
Вона спитала його, задихаючись, немов піднімалась по сходах і зовсім знемоглася:
— Ну, як, лікарю?
— Гадаю, пані, що це не так серйозно, як мені зразу здалося.
— Він не помре? — скрикнула вона.
— Ні. Принаймні я так гадаю.
— Ви ручаєтесь?
— Ні. Я сподіваюсь, що це проста контузія очеревини, без внутрішніх пошкоджень.
— Що ви називаєте пошкодженнями?
— Розриви.
— Звідки ви знаєте, що їх немає?
— Гадаю так.
— А коли вони є?
— О, тоді це серйозно.
— Може померти?
— Так.
— Дуже швидко?
— Дуже швидко. За кілька годин або й секунд. Та заспокойтесь, пані, я певен, що він через два тижні одужає.
Графиня слухала дуже уважно, щоб усе знати й зрозуміти.
— Які ж можуть бути у нього розриви? — знову спитала вона.
— Розрив у печінці, наприклад.
— Це дуже небезпечно?
— Атож… Проте дуже дивно було б, коли б тепер сталось ускладнення. Ходімо до нього. Це підбадьорить його, бо він вас чекає дуже нетерпляче.
Зайшовши до кімнати, вона перш за все побачила бліде обличчя на білій подушці. Його освітлювало кілька свічок та вогонь з каміна, підкреслюючи профіль у глибоких тінях; з цього синявого обличчя на графиню дивилися очі Олів’є.
Вся її відважність, енергія та рішучість ураз де й ділися — це запале, перекошене обличчя було обличчям мерця. Ось чим, ось яким привидом став той, кого вона допіру бачила!
Вона ледве чутно прошепотіла: «О Боже мій!»—і підійшла до ліжка, тремтячи від жаху.
Він спробував посміхнутись, щоб заспокоїти її, і гримаса від цієї спроби була страшною.
Ставши біля ліжка, графиня обережно поклала свої руки на руки Олів’є, витягнуті вдовж тіла, й пробурмотіла:
