Твори - Гі де Мопассан
— Вам зле? — спитала вона. — Олів’є! Відповідайте! Може, покликати… Ну, зробіть зусилля, скажіть мені щось!..
їй почувся його шепіт:
— Приведіть її… Ви ж присягались.
Потім він заворушився, тіло його скрутилось під ковдрою, обличчя засмикалось від' конвульсивних гримас.
— Олів’е, Боже мій! — мовила ірафиня. — Олів’є, що з вами? Може покликати…
На цей раз він почув її, бо відповів:
— Ні… нічого.
Він справді ніби заспокоївся, вочевидь менше страждав і раптом пірнув в якесь сонне заціпеніння. Сподіваючись, що він засне, вона знову сіла біля лінека, взяла його за руку й чекала. Він більше не ворушився, уткнувся підборіддям у груди, рот був напіввідкритий, швидке дихання немов шкребло йому горло. Пальці часом мимоволі ворушились, трохи здригалйсь і при кожному такому здриганні у графині волосся ставало руба, і їй хотілось кричати. Це вже не були легенькі потискування рук, що розповідали, замість стомлених уст, про все горе їхніх сердець, — це були спазми, що не втихали і свідчили тільки про фізичні муки. її охопив жах, безтямний жах і безтямне бажання тікати, дзвонити, гукати, — але вона не зважувалась ворухнутися, щоб не потривожити Олів’є.
З вулиці долинав далекий стукіт коліс, і графиня дослухалася, чи не затихне він біля під’їзду, чи не з’явиться її чоловік, щоб визволити її, відірвати нарешті від цього пильнування.
Коли вона пробувала вивільнити свою руку з руки Олів’є, він стискував її й голосно стогнав. І вона скорилась, щоб не хвилювати його.
В каміні під купою чорного попелу — спаленими листами — ущухав вогонь; дві свічки догоріли, щось рипіло в меблях. У будинку все мовчало, все здавалося мертвим, тільки високий фламандський годинник на сходах ретельно видзвонював години, півгодини та чверті, співаючи вночі марш часу своїми різноманітними дзвіночками.
Графиня сиділа нерухомо й почувала, як шириться в її душі нестерпний жах. її мучили кошмари, страшні думки збурювали розум, і їй здалося, що пальці Олів’є холонуть в її руці. Невже це справді так? Певно, що ні. Звідки ж виникло це почуття невимовного крижаного дотику? Вона підвелась, майже збезумлена від жаху, і глянула йому в обличчя. Воно було застигле, бездушне, байдуже до всякого страждання, заспокоєне вічним забуттям.
Вибрані оповідання
Пампушка
Ось уже кілька днів підряд містом проходили рештки розбитої армії. Це було не військо, а безладна орда. У солдатів повиростали довгі неохайні бороди, мундири були подерті; йшли вони мляво, без прапорів, врозбрід. Приголомшені, змучені, неспроможні ні думатц, ані діяти, всі вони йшли лише за звичкою; і як тільки спинялись, одразу падали з утоми. Особливо багато було мобілізованих під час війни — мирних людей, полохливих рантьє, що знемагали під вагою рушниці, і молодих новобранців, в яких переляк міг швидко змінятися піднесенням і які були однаково готові і до атаки, і до втечі; де-не-де між ними миготіли червоні шаровари — рештки дивізії, розбитої у великому бою; в рядах піхотинців різних полків попадалися похмурі артилеристи і зрідка можна було побачити блискучу каску драгуна, що насилу встигав важкою ходою за більш легким кроком піхоти.
Проходили й дружини вільних стрільців з героїчними назвами: «Месники за поразку», «Громадяни могили», «Учасники смерті», але виглядали вони справжніми розбійниками.
їхні начальники, колишні торговці сукном або зерном, недавні крамарі, що збували сало або мило, випадкові воїни, які одержали офіцерські чини за гроші або за довгі вуса, оздоблені галунами і обвішані зброєю, розмовляли оглушливими голосами і обговорювали плани воєнних дій з таким виглядом, ніби їхні плечі —єдина опора Франції, яка гине. А тим часом вони нерідко боялися своїх власних солдатів, іноді не в міру хоробрих, — шибеників, грабіжників і розпусників.
Ішли чутки, що пруссаки ось-ось увійдуть в Руан.
Національна гвардія, яка останні два місяці провадила дуже обережну розвідку в сусідніх лісах, — причому іноді підстрелювала своїх власних вартових і готувалась до бою, тільки-но якесь зайча заворушиться в кущах, — тепер повернулась до своїх домівок. Її зброя, мундири, — все смертоносне спорядження, яким вона ще так недавно лякала
верстові стовпи великих доріг на три льє навкруги, раптом кудись зникло.
Останні французькі солдати переправилися, нарешті, через Сену, ідучи в Понт-Одемер через Сен-Север і Бур-Ашар; а позаду всіх, пішки, йшов генерал з двома ад’ютантами; він остаточно занепав духом і не знав, що робити з такими роздрібненими купками людей; він і сам був у розпачі від страшного розгрому народу, що звик перемагати, а тепер був безнадійно розбитий, незважаючи на свою легендарну хоробрість.
Потім над містом залягла глибока тиша, мовчазне і розпачливе очікування чогось невідомого. Багато пузатих буржуа, що втратили всяку мужність у себе за прилавком, з тривогою чекали переможців, боячись, щоб не прийняли за зброю їхні рожна для печені і великі кухонні ножі.
Життя, здавалося, зупинилось; крамнички зачшшлись, безлюдні вулиці заніміли. Коли-не-коли вздовж стін поквапливо пробирався перехожий, наляканий цією тишею.
Чекати так страшно, що людям хочеться, аби ворог уже швидше прийшов.
На другий день після відходу французьких військ, скоро після полудня, по місту промчало кілька уланів, що з’явилися хтозна-звідки. Потім, трохи згодом, по схилу Сент-Катрін спустилася чорна лавина; два інших потоки загарбників рвонули з боку Дарнетальської і Буагігі омської доріг. Авангарди цих трьох корпусів водночас з’явилися на площі біля ратуші, і черев усі сусідні вулиці розгорнутими батальйонами стала підходити німецька армія; брук стугонів від розміреного й чіткого кроку.
Слова команди, що вигукувалися незвичними гортанними голосами, розносились вздовж будинків, які здавалися вимерлими й покинутими, а проте з-за причинених віконниць чимало очей крадькома розглядали переможців, що стали, «за правом війни», хазяїнами міста, майна й життя. Мешканці, які сиділи в затемнених кімнатах, були охоплені жахом, що його викликає стихійне лихо, великі й руйнівні землетруси, перед якими безсилі вся мудрість і могутність людини. Одне й те ж почуття виникає кожного разу, коли повалено усталені порядки, коли втрачено почуття безпеки, коли все, що було під охороною людських законів або законів природи, опиняється під владою безглуздої, грубої і нещадної сили. Землетрус, що нищить цілий народ під руїнами будинків, розлив ріки, що несе потонулих селян разом з трупами волів і зірваними кроквами дахів, або переможна армія, яка вирізує тих, що захищаються, забирає в полон усіх інших, грабує в ім’я Меча і під гуркіт гармат дякує якомусь там богові,— все це — страшне лихо, яке підриває віру в одвічну справедливість і
