Твори - Гі де Мопассан
Усі дуже уважно і з видимою прихильністю слухали тенора Монрозе, що ремствував на життя.
«Яка дурниця! — думав Олів’є.— Ось Фауст, загадковий і величний Фауст, співає про страшенну огиду до всього, про нікчемність усього на світі, а юрба ця стурбована тільки одним: чи не змінився голос у Монрозе».
Він став слухати разом з усіма і, за банальними словами лібретто, в музиці, що збуджує у надрах душ глибокі почуття, немов збагнув серце Фауста, яким замислив його Гете.
Колись він читав цю поему, вважав її чудовою, але вона мало його хвилювала, — а тепер ураз осягнув її незмірну глибінь, бо йому здавалось, що він сам стає Фаустом..
Аннета, тррхи схилившись над бар’єром ложі, захоплено слухала, а серед глядачів котився схвальний шепіт, бо голос Монрозе був поставлений краще і краще звучав, ніж будь-коли.
Бертен заплющив очі. Ось уже місяць, як усе, що бачив, почував, усе, що зустрічав у житті, він одразу якось пов’язував з своєю пристрастю. Весь світ і самого себе віддавав він на поталу цій настирливій ідеї. Все те прекрасне, що він міг уявити собі, тут же пропонував подум-ки коханій дівчині; і кожну гадку свою він пов’язував з коханням до неї.
І ось тепер, тут, на виставі, душі його до найглибших глибин були близькі скарги Фауста, і йому забаглося померти, покінчити зі своїми болями, з усіма муками свого безрадісного кохання. Він дивився на тонкий профіль Аннети й бачив маркіза де Фарандаля, що сидів позад дівчини й теж поглядав на неї. Він почував себе старим, віджилим, пропащим. Нічого більше не чекати, ні на що не надіятись, не мати навіть права бажати, бути витиснутим, виштовхнутим з життя, мов той літній урядовець, кар’єра якого закінчена, — о, хіба ж це не пекуча мука?!
Залунали оплески. Монрозе вже був переможцем. І Ме-фістофель — Лабар’єр — з’явився з-під землі.
Олів’є, ніколи не чувши його в цій ролі, став уважнішим. Згадка про драматичну гру баса Обена й про спокусливість баритона Фора розважила його на кілька хвилин.
Але фраза, яку Монрозе проспівав з непереможною силою, вразила його в самісіньке серце. Фауст говорив сатані:
Я хочу скарбу над усі скарби,
Я молодості хочу!
І тенор вийшов у шовковій куртці, зі шпагою при боці, в береті з пір’ям, стрункий, молодий і гарний, сяючи манірною красою співака.
Знявся шепіт. Він був дуже вродливий і подобався жінкам. Олів’є, навпаки, здригнувся від розчарування, бо гостре відчуття драмгсгичної поеми Гете зникло при цій метаморфозі. Тепер перед очима його була тільки феєрія, сповнена прегарних музичних арій, і талановиті актори; він слухав тільки їхні голоси. Цей молодик у камзолі, цей гарний співак, що показував свої литки та ноги, не подобався йому. Це не був справжній, непоборний і зловісний лицар Фауст, що мав спокусити Маргариту.
Він знову сів, і фраза, яку допіру чув, спливла йому на пам’ять:
Я хочу скарби над усі скарби,
Я молодості хочу!
Олів’є шепотів її крізь зуби, сумно наспівуючи в думці, і не зводив очей з Аннетиної білої шиї, яка вцдніла в чотирикутному просвіті ложі, він просто катувався гіркістю цього нездійсненного бажання.
Але Монрозе кінчив перший акт так блискуче, що в залі вибухнули бурхливі оплески. Кілька хвилин оплески, стукіт та вигуки лунали, немов гроза. У всіх ложах жінки аплодували руками в рукави та ах, а чоловіки, стоячи позад них, кричали й били в долоні.
Двічі піднімалась і опускалась завіса, а оплески не вщухали. Коли вона опустилась утретє, відмежувавши публіку від сцени та внутрішніх лож, герцогиня й Аннета аплодували ще якийсь час, і тенор, дякуючи їм окремо, легенько й скромйо вклонився.
— О, він побачив нас! — мовила Аннета.
— Який чудовий співак! — зауважила герцогиня.
А Бертен, нахилившись уперед, з невиразним почуттям обурення й зневаги дивився, як уславлений актор ішов за лаштунки, похитуючись і тягнучи ногу, упершись в бік рукою, у застиглій позі театрального героя.
Заговорили про ньсго. Його успіхи у жінок наробили не менше галасу, ніж його талант. Він виступав в усіх столицях, доводячи до екстазу жінок, серця яких уже наперед билися прискорено — адже вони стільки вже чули про те, який він чарівний. Проте він, як казали, мало цікавився цією сентиментальною нестямою, і вдовольнився музичними тріумфами. Мюзадьє, в присутності Аннети висловлюючись якомога обережніше, розповідав про життя цього вродливого співака, а герцогиня захоплено твердила, що розуміє й схвалює його захват, який він може навіяти, бо він здавався їй дуже звабливим, гарним, визначним і надзвичайно музикальним. Під кінець вона мовила, сміючись:
— Та й як можна встояти перед таким голосом!
Олів’є обурився і став гостро заперечувати. Він не розумів, як можна захоплюватись комедіантом — цим вічним тлумачем чужих типів, цим примарним уособленням вигаданих людей, цим розмальованим нічним манекеном, що кожного вечора грає нову роль.
— Ви заздрите їм, — сказала герцогиня. — Всі ви, світські люди й художники, гніваєтесь на акторів, бо вони мають більший успіх, ніж ви.
Потім спитала в Аннети:
— Слухай, мала, ти ще тільки входиш у життя й на все дивишся здоровими очима: як тобі цей тенор?
— На мою думку, він дуже гарний, — не вагаючись, відповіла дівчина.
Три дзвінки сповістили про початок другого акту, і завіса піднялася, відкриваючи сільське свято.
Вихід Ельсон був чудовий. її голос теж, здавалося, став сильніший, і вона володіла ним більш упевнено, ніж раніше. Це справді була велика, прекрасна, видатна співачка, слава якої дорівнювала славі Бісмарка та Лесепса.
Коли Фауст кинувся до неї, коли мовив до неї обворожливим голосом цю повну дивного чару фразу:
Дозвольте ласкаво, вродлива панно,
Вам руку подати і вас провести.
і коли білява, така гарна, така зворушлива Маргарита відповіла:
Не панна я, і не вродлива, пане,
І ласки вашої не потребую я, —
всіх гладачів охопило безмежне тремтіння насолоди.
Коли завіса впала, знявся страшенний галас, а Аннета так довго плескала, що Бертенові хотілося схопити її за руки, щоб вона перестала. Серце його краялось від нової муки. Протягом усього антракту він мовчав, настирлива його думка переслідувала ненависного співака навіть за лаштунками, бо той привів у таке захоплення Аннету, а тепер
