Твори - Гі де Мопассан

— Дуже мучитесь? — прошепотіла вона.

— Ох, дуже!

Нахилившись ще трохи, вона торкнулась його чола, потім очей, потім щік повільними, легкими й обережними поцілунками. Ледве торкалась устами, майже безгучно, як цілують діти. Цілувала довго, дуже довго. Він приймав цю зливу ніжних, маленьких пестощів, що заспокоювали його, бадьорили, бо обличчя його тепер не так тремтіло.

Потім він сказав:

— Ані!

Вона перестала його цілувати.

— Що, друже мій?

— Ви мені повинні дати одну обіцянку.

— Все, що хочете, обіцяю.

— Коли не помру до ранку, заприсягніться мені, що приведете Аннету, одйн раз, один тільки раз! Я не хочу померти, не побачивши її… Подумайте, що завтра… в цю годину… у мене, може… у мене, певно, очі заплющаться навіки… і ніколи вже вас не побачу… ні вас… ні її…

Вона спинила його — серце її краялось:

— О, мовчіть… мовчіть!.. Гаразд, обіцяю, що приведу її!

— Присягаєтесь?

— Присягаюсь, друже!.. Але мовчіть, годі про це. Мені так боляче… Мовчіть!

По обличчю Олів’є пробігла судорога; за якусь мить він сказав:

— Якщо нам лишилось тільки кілька хвилин побути разом, то не гаймо їх, використаємо їх, щоб попрощатись. Я так вас кохав…

Вона зітхнула:

— А я… Як я і досі кохаю!

— Я був щасливий лише завдяки вам, — вів він далі.— Тільки останні дні були тяжкі… Це не ваша вина… Ох люба Ані… яке сумне часом буває життя… і як важко помирати!..

— Мовчіть, Олів’є! Благаю вас.

Та він казав, не слухаючи її:

— Який був би я щасливий, коли б у вас не було дотси…

— Мовчіть… Боже мій!.. Мовчіть!..

Він, здавалось, марив, а не звертався до неї.

— Той, хто вигадав життя і людей створив, був сліпий або дуже злий…

— Олів’є, благаю вас… якщо кохали мене колись, мовчіть… не кажіть так!..

Він дивився на її схилене обличчя. Воно було таке бліде й синяве, немов вона теж умирала. Олів’є замовк.

Вона сіла у крісло в узголів’ї ліжка, знову взяла його за руку, що лежала на ковдрі, й сказала:

— Я забороняю вам розмовляти. Не ворушіться і думайте про мене так, як я про вас думаю.

Вони знову дивились одне на одного, поєднані палючим дотиком тіл. Вона уривчасто стискувала його гарячу руку, і він відповідав на ці поклики, трохи зводячи пальці. Кожен цей потиск говорив їм про щось, викликав в пам’яті часточку їхнього минулого, що закінчилось, розворушував спогади про їхнє кохання. Кожен потиск був прихованим запитанням і таємничою відповіддю, але сумні були запитання й відповіді цього давнього кохання: «А чи пригадуєте ви?»

На цьому передсмертному побаченні, яке, можливо, було останнім, вони в думці повторили рік за роком всю історію їхнього кохання, в кімнаті чути було тільки потріскування дров у каміні.

Зненацька, злякано здригнувшися, немов прокинувшись, Олів’є сказав:

— Ваші листи!

— Мої листи? — перепитала вона.

— Я міг померти, не знищивши їх.

— Байдуже! — вигукнула вона. — Це не обходить мене. Хай знайдуть, xafi читають!..

— А я не хочу, — заперечив він. — Встаньте, Ані. Відчиніть нижню шухляду письмового столу, велику — там вони всі, всі. Заберіть їх і спаліть.

Вона не ворухнулась, сиділа скулившись, немов він радив їй вчинити якусь підлоту.

— Ані, благаю вас, — знову озвався він. — Коли ви не зробите цього, я буду мучитися, нервуватись, я збожеволію. Подумайте, що вони потраплять до чужих рук, до нотаріуса, лакея… до вашого чоловіка, — зрештою… я цього не хочу…

Вона підвелася, але все ще вагалась і сказала:

— Ні, занадто важко, занадто жорстоко! Так, ніби ви наказуєте спалити наші серця.

Він благав; обличчя його змінилося від туги.

Бачачи його муку, вона скорилась і підійшла до столу. Висунувши шухляду, побачила, що вона напхом напхана листами, які лежали один на одному, і впізнала на всіх конвертах два рядки адреси, яку писала так часто. Вона знала ці два рядки — прізвище та назву вулиці,— як своє власне ім’я, як можна знати ті кілька слів, що в них зосереджені всі надії і щастя життя. Графиня дивилась на них — на маленькі чотирикутники, де було все, що вона вміла сказати про своє кохання, все, що вміла вирвати з себе й віддати йому чорнилом на білому папері.

Олів’є спробував повернути голову, щоб глянути на неї, і ще раз мовив:

— Спаліть їх мерщій.

Графиня взяла листи і якусь хвилину тримала їх у руках. Вони здавались їй важкими, болісними, живими й водночас мертвими, бо в них було стільки різноманітних почуттів, мрій — таких ніжних!.. В її руках була душа її душі, серце її серця, суть її істоти, сповненої кохання — і вона пригадала, в якій нестямі, в якому запалі писала деякі з цих листів, п’яна від щастя, що живе, кохає і говорить про це.

— Спаліть, спаліть їх, Ані! — повторив Олів’є.

Вона обома руками кинула в камін два жмутки, що розсипались, падаючи на дрова. Потім вихопила з шухляди іще стосик і кинула зверху, потім ще і ще — нахиляючись і стрімко випростовуючись, аби чимшвидше скінчити цю страшну роботу.

Нарешті, шухляда спорожніла. Графиня стояла нерухомо, чекаючи й дивлячись, як майже закидане листами полум’я лиже краї величезної купи конвертів. Воно підступало до них збоку, чіплялось за ріжки, бігло по виступах, гасло, займалось і ширилось. Незабаром усю білу піраміду оповив рухливий пояс ясного вогню, заливши світлом кімнату. І цей вогонь, що освітлював жінку, яка застигла біля каміна, й чоловіка, який застиг на ліяску, палив їхнє кохання, обертав його на попіл.

Графиня озирнулась і в осяйному світлі цього вогню побачила свого друга, що похмуро схилився край ліжка.

— Усі? — спитав він.

— Усі.

Але перед тим, як до нього підійти, графиня кинула на ці залишки, що догоряли, останній погляд і побачила на купі напівзгорілого паперу, що корчився й чорнів, якийсь червоний струмочок. Можна було подумати, що то краплини крові. Здавалось, вони текли з самого серця листів, із кожної літери, мов із рани, й тихо збігали на полум’я, залишаючи шарлатовий слід*

Графиню наче щось ударило, її охопив надприродний жах, вона відсахнулася, немов на її очах когось убивали, але потім ураз збагнула, що це точиться сургуч на печатках. Підійшла до хворого, тихо підвела його голову й обережно поклала на середину подушки. Але він поворухнувся і біль посилився. Він задихався, обличчя його зсудомилось від тяжкої муки — він начебто вже не усвідомлював, що вона тут.

Вона чекала, щоб він заспокоївся трохи, щоб розплющив очі, щоб подивився на неї і що-небудь їй сказав.

Нарешті вона спитала:

— Ви дуже мучитесь?