Діва Млинища - Володимир Лис
«Ех, діду, і захотілося тобі забрати карту з собою», — подумав Назар.
Та відступати не міг. Не міг. Мовби якийсь дятел засів у його непутьовій голові. Довбав, видовбував єдину думку: те, що задумав, таки треба зробити. Життя без шансу для Таміли, без позбавлення від його тяжкого гріха, для нього не має сенсу.
Направився до лісу, який ріс неподалік села, обіч шосейки. Там розклав вогнище біля старого пенька, дістав із сумки пляшчину, припасені шматки копченої ковбаски, хліба, сала і голландського сиру. Хильнув із горла, закусив і став чекати. Коли почало темніти, натяг стару батькову робу, а замість черевиків — гумові чоботиська.
На цвинтар повернувся Назар після десятої години вечора. Вже при підході відчув, як йому моторошно. Хрести й пам’ятники виступали з темряви погрозливо, готуючись його оточити. Те, що з-за хмари визирнув майже повний місяць, не порадувало, а додало довколишньому простору ще більшої зловісності. Здалося, що крізь хаос могил до нього хтось наближається. І все ж, переждавши, прогнав це видиво, ще раз ковтнув для хоробрості горілки і взявся відкидати з могили вінки.
Не будемо травмувати ніжні читацькі душі розповіддю про те, як при блідому світлі місяця, що то з’являвся, то зникав за хмарами, і тоді довелося підсвічувати принесеним ліхтариком, Назар кілька годин розкопував могилу діда Їгона. Не раз йому здавалося, що хтось наближається і навіть встає з віддалених могил, а двічі на його плече лягала важка рука. Пересилював себе й оглядався, а раз двизнув страшного пришельця лопатою. Нікого, звісно, за спиною не виявилося. Поступово став зникати страх, він раптом відчув себе частиною й мертвотного простору, і цього моторошного села для мертвих. А раз так, то чого боятися?
Він копав і копав, наче не своїми руками.
Хтось копав за нього, а він десь збоку стояв і спостерігав. Водночас був лопатою, холодним осіннім вітром і місяцем, який грав у свою гру, то з’являючись, то зникаючи. Його оточували могили, його душу шматував вітрисько, що завивав, а він, також вітер, намагався ту душу не віддати.
«Повна шиза, — подумав, коли стало особливо нестерпно. І спробував посміхнутися: — Я сильніший за тебе, сестро Шизухо».
Найстрашнішим був момент, коли довелося спускатися в могилу й підважувати сокирою віко труни. На його удачу, в селі ще забивали віко цвяхами. Коли підважив край, в ніздрі вдарив трупний запах, правда, не такий важкий, як чекав, бо із часу похорону минуло півроку. Все ж його вирвало. Витерся. Поспішно сунув у труну прокляту карту. Притис віко ногами. Передбачливо захопив із лісу дубця, по якому й вибрався сяк-так наверх. Хоча почувався добряче стомленим, засипати могилу було набагато легше.
Коли покидав кладовище — брудний, смердючий, з ногами й руками, що натужно гули, головою, котра розколювалася од болю, — довкола вже ледь-ледь просіювався світанок. На значній віддалі од цвинтаря таки озирнувся. З села мертвих долинав глухий шум осіннього вітру. Вітер той ридав, і стало ще страшніше. Раптом подумав, що там був не він, що того Назара, якого знав, лишив серед могил і чогось такого, що відтепер житиме на кладовищі. Новий Назар має право побачити Тамілу, котра неодмінно житиме.
На краю лісу скинув смердючу, вимазану землею робу, чоботи. Тре, якщо не закопати, то хоча б прикидати хмизом. Неподалік є річка, то вмиється і піде до міста. Може, пощастить спинити попутку, вже назабаром повинні їздити машини. Хоча, певно, запах, який іде від нього, не з приємних, треба йти довше, хай вивітриться. В селі ніхто його не бачив, на кладовище з доброго дива не прийдуть, навіть з тої близької хати, ніхто його не шукатиме.
«Гарний же, певне, у мене вигляд», — подумав Назар.
Він не знав, що коли через кілька годин гляне в дзеркало, то жахнеться, побачивши очі дикого загнаного звіра, а в смолянистому досі чубі пасма сивого волосся.
«Щоб тебе підняло й кинуло, сволоту», — подумав Назар про призвідця його пригод і нещасть.
Та в міру того, як він приближався до річки, злість його зникала. Її мовби поглинала втома, і ще цей світанок, що повільно, але неухильно свідчив про прихід нового дня. Втома і світанок… А серед них безмовний крик його відчаю і надії…
«Добре, живи, я не бажатиму тобі смерті, — подумав Назар. — Навіщось ти ж мав зустрітися в моєму житті…»
Наче у відповідь на його думки десь далеко у лісі прокричав птах. Невидимий і безіменний, бо чий то був голос?
Той, кому адресувалися перед тим Назарові слова, приїде до рідного села вже взимку, коли загорянські вулиці й будинки після затяжної осінньо-зимової слякоті густо присипле сніг. Ідучи засніженою вулицею, Святослав Чишук раптом подумав, що, можливо, такої білої, далекої вже зими, повертався до рідного села Панас Терещук, єдиний з перших загорянських рекрутів, який вижив у великих світових круговертях.
Він не знав про нього майже нічого і… І знав начеб усе. Як і про свого предка Луку, котрий замовив у Парижі колись карту. На ній, чи то Лука нафантазував, чи невідомий француз домалював вулицю, яка виникне у двадцятому столітті після ще більших воєн і світових катаклізмів.
Коли писав у Загорянах історію села, так, як він її уявляв, прийшов онук діда Їгона і сказав, що хтось украв ту мапу. Очевидно, якийсь незнайомий молодик на його, Святославове, замовлення… Украв із труни.
«Ось, діду, і ти захотів забрати з собою ще одну
