Діва Млинища - Володимир Лис
Не спокусила Їгона, старого впертюха, навіть ціла тисяча доларів, на яку у відчаї розщедрився Святослав. Не допомогло й умовляння внука, якому були потрібні гроші на добудову нової хати і майбутнє весілля.
«Нє і все», — твердив старий облізлий осляка.
Аж почервонів зі злості Їгон. Син Андрій змахнув рукою — йди вже, Славку, старого не перепреш. Хай буде, як буде, може, колись умовимо. А то ще чого доброго копита відкине, а попереду ж новосілля і весілля.
Перш ніж вернутися до Києва, Святослав дізнався чимало цікавого, окрім того, що знав, — і про Терещуків-Гапликів-Рекрутів, зокрема про службу Їгонового діда Остапа, коли ще був малим, в італійських графів, котрі після графа Драницького були власниками літнього палацу-дачі у Загорянах. Про Їгонового дядька Матвія, про того ж Семена і батька Софії-Бадилинки, Франека.
Щодо мапи, то лишилося чекати. Може, Андрій з Віталієм вмовлять старого продати. Або… Або дождатися, хай Бог простить, що старий помре. Все ж йому йшов вісімдесят сьомий рік.
Та старий дідок віддавати кінці явно не збирався. А в останній приїзд Святослава на храмове свято, коли навідався до Їгона, той відверто й нахабно вигнав його зі своєї літньої кухні, ще й ногами, що тряслися, як і руки, затупотів.
Святослав знову їхав Млинищем, що святкувало другий день Дмитра, як і всі Загоряни.
«Що ж робити?» — подумав.
Захотілося напитися, але знав, що не нап’ється. Як хочеться побачити Люсю — і не побачить. Попрощається з мамою. Мама ще жива, але чи живий він сам? Загадка мапи, історії і ще чогось непояснимого пече йому все більше. Іноді з’являється відчуття, що хтось би міг розказати і про загадкове зображення Млинища, і те, що було далі, після створення мапи, і про нього самого розказати…
Але хто… Коли… Що потрібно для цього?
У Києві Святослав відчув, що бажання мати давню загадкову мапу Млинища наростає просто таки катастрофічно. Але як це зробити?.. І тут прийшло це слово — погане, вкрай незручне, огидне, протизаконне — «викрасти». Раз іншого способу немає, просто викрасти і все. Звісно, сам він цього робити не буде. Найняти когось із загорянців? Останнім часом там розвелося чимало лайдаків, вимушено безробітних, готових за гроші на все. А він дасть грубі, як для села, гроші. Та поміркувавши, Святослав вирішив, що із сільськими зв’язуватися не слід. Їгон, певно ж, підніме хай, почнуться пошуки, можуть і на нього вийти. Та й проговоритися потенційний крадій може. За чаркою, наприклад. І сказати під секретом такому ж алкашу, що крадіжку замовив пан професор. Ні. Треба… Треба викрадача знайти…
Так, знайти в Києві.
«Добра думка», — посміхнувся.
І Святослав став шукати. Не одразу, аж у кінці зими, після роздумів і мук. Знайомих у кримінальному світі у нього не водилося. Спершу вирішив придивитися до типів, яких можна зустріти на вулицях, на ринках, у барах, кав’ярнях. Пробував кілька разів заговорити, та коли потрібні слова, пропозиція от-от готові були зірватися з губ, щось його спиняло. Недовіра, побоювання, що таким особам не особливо можна довіряти? Мабуть, все потроху.
Зрештою вирішив піти іншим шляхом. У їхньому будинку жив хлопець років двадцяти п’яти, може, трохи більше, який уже відсидів за крадіжку. Проте поводився чемно, скритно, не задирався, як то буває. Зі Святославом завше вітався, раз навіть спитав, як там наука. Вирішив звернутися до нього. Запросив на сто грам і пиво. Хлопець охоче згодився. За розмовою і сказав, що потрібна людина, чоловічок для однієї справи. Може, порадить когось.
— Прибрати тре якогось типа?
Хлопець, якого звали Назаром, подивився гостро і разом з тим розуміюче, начеб співчутливо.
— Ні, — сказав Святослав. — Мокре діло мені не потрібне.
— Тоді що? Дати комусь у вухо? Фізію розмалювати?
— Ні. Дістати… Тобто… Точніше, забрати одну річ.
— Ясно. Грабонути.
— Не зовсім, — Святослав зам’явся. — Швидше, повернути те, що належить мені, тобто повинно належати. Пошукаєш когось?
Назар обіцяв подумати й пошукати. Попросив тільки розказати, де й що треба повертати. Святослав розповів про карту. Сказав, що його предок замовив її колись, отже карта має належати йому. А один дід її привласнив. Ну й треба експропріювати. За це він солідно заплатить.
Через день Назар прийшов і сказав, що подумав і вирішив — краще сам це зробить, нащо їм хтось. Довідавшись, що красти треба не в Києві, а в далекому селі на Поліссі, навіть повеселів.
Святослав пояснив, як дістатися до Загорян. Як знайти хату Євгенія Онисимовича, діда Їгона. Він тепер живе і спить у літній кухні біля хати, яка будується. Там на ліжкові в матраці й зберігає привласнену ним карту. Можна вибрати час, коли вдома нікого не буде й проникнути в літню кухню. А можна вночі, собаки там нема. Нова хата майже споруджена, й краще встигнути до новосілля. Зрештою, вчити не буде, хай дивиться по обстановці. У селі його ніхто не знає, оселя на бічній вуличці. За операцію дає двісті доларів, після того, як привезе карту, — ще триста. Поїзд туди й назад, звісно, за його рахунок.
— П’ятсот, — сказав Назар.
— Що п’ятсот?
— П’ятсот доларів авансу і п’ятсот після повернення з картою, — сказав Назар. — І зроблю все по вищому розряду, з повною доставкою.
Святослав поглянув на хлопця і зрозумів, що таки не розбирається в людях. Або погано розбирається. Відмовитися, сказати, що пожартував? Ні, відступати пізно. До того ж, жага отримати заповітну мапу за останні місяці ще більше зросла.
— Гаразд, я згоден, — сказав.
— Тоді по руках.
— Вважай, що так.
Вони вийшли на вулицю.
Темніло.
Святославові було вкрай незатишно. Коли попрощаються, одразу подзвонить доньці.
Зореслава йому телефонує рідко, вряди-годи. Змовниця. Завжди була на боці матері.
— Зараз підемо і я тобі винесу аванс.
— От і чудненько, — сказав Назар. — Та ви так не хвилюйтеся, все буде в ажурі.
— Я не хвилююся.
— Тоді щось вас мучить…
«Злодій-психолог», — Святослав подумки вилаявся.
— А мене мучить, — Назар вимовив раптом з довірливою інтонацією. — Мучить, бо дав слово зав’язати. І ще є одна обставина… та вам те ні до чого…
— Я не силую… Вибач, що втягую в аферу.
— Нічого… Мені просто треба гроші теж для одного діла. А карта, кажете, все одно вам належить…
— Належить, — потвердив Святослав. — Належить,