Діва Млинища - Володимир Лис

нову колись вулицю Комуністичну, переселенську, як у них казали, хутірську, яка є на мапі з сімнадцятого століття, але якої не могло тоді бути. Він має розгадати ту загадку… На тій вулиці жив донедавна (виїхали кудись на південь області) колгоспний інженер і винахідник Юрій Лець, котрий здивував не куток, а ціле село, бо покинув інститут, вернувся в село і женився на вдові Насті Кручисі, що мала четверо дітей… Ось і хата безсмертного жартуна і насмішника, султана, як казали на кутку, бо ж мав дві сім’ї, Івана Бройчика. Ба, він, Святослав, і не знає, хто тепер живе в дідовій хаті. А далі поворот на бокову вуличку, де зводить собі хату внук діда Їгона, на місці якої стояла хатина, у якій була захована загадкова карта, виготовлена більш як три з половиною століття тому не де-небудь, а в самій столиці світу Парижі. Повернув направо, поволі котив, кивав головою землякам, котрі стояли чи сиділи на лавочках біля деяких хат. Так добрався до крайньої оселі Млинища, де живуть дядько горбатий Левко, що теж здивував село, бо женився таки на красуні медсестрі Тамарі, донедавна лікарці районної лікарні. За тою хатою оселя тітки Ганни (чи жива ще?), котра побувала на Півночі за зв’язки з повстанцями і брала участь у знаменитому Норильському повстанні. Кажуть, у неї була велика любов з Семеном Віліщуком, по-сільському Тихим, повстанські псевдо Ярий і Голуб (які різні!), котрий відсидів цілих двадцять п’ять років і таки перед смертю ще п’ять літ пожив з тіткою Ганною.

«Як мало я знаю про село, про свій куток, — подумав Святослав. — Писав дещо, та то крапля в морі».

І дав собі слово, що в найближчу відпустку обійде весь куток. Намотуючи кілометри й кілометри на шляху до столиці, пригадував історії Млинища і його мешканців. Так добрався до згадки про загадкову Діву Млинища, про яку й мама згадувала. Загадкова Діва в білому з’являлася час від часу перед млинищанами, щоб допомогти чи подати якийсь знак. Красива, поетична легенда, що й казати. Теж треба буде розпитати!

При під’їзді до Житомира зателефонував деканові й попросив надати відпустку за власний рахунок. Сказав, що вкрай треба. Декан почортихався, але таки врешті-решт дозволив. Правда не п’яти-, а триденну відпустку.

Ці три дні Святослав провів у архіві, і наприкінці третього дня в архівних матеріалах Волинської губернії дістався до справ по рекрутських наборах. Так він дізнався, що в Загорянах перший такий набір був у 1804 році. І серед восьми перших загорянських рекрутів угледів (еврика!) прізвище Терещук. Терещук Афанасій, син Петрів. Отже, як і він, — Петрович.

Святослав переписав усі прізвища й імена. Так почалася його робота, його пошук. Ще дорогою із Житомира до Києва він поміркував і дійшов висновку: Панас Терещук міг бути у складі російської армії, яка навесні 1814 року ввійшла до французької столиці. Тут у когось із тутешніх, чи, допустимо, в казармі або й якійсь крамничці, солдат Терещук міг побачити карту. Якщо був грамотним, то міг сам прочитати написи. Знайомі слова його заінтригували й він купив чи й просто конфіскував за правом переможця цю карту. Мапу. Добре, хай буде мапу. Раз він благополучно повернувся, за родинними переказами, в село після довгої служби, то потім сховав, може, побоюючись, щоб його скарб не пропав, під крокву.

«Цілком логічно», — подумав Святослав.

Лишалося найголовніше — хто й коли створив цю карту? Якщо аналіз показав її вік у триста п’ятдесят років, отже, вона була виготовлена (намальована й місцями викарбувана) таки 1647-го року в Парижі. Але ким? Хто міг у Парижі знати в середині сімнадцятого століття про далеке українське поліське село?

Уже в Києві Святослав став перебирати можливі контакти українців, зокрема, тодішніх можновладців з французами.

І тут він таки вигукнув, тепер на повен голос:

— Еврика!

Саме тоді, перед визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького, українські козаки, якими командував майбутній гетьман, допомагали французам воювати з англійцями і їхніми союзниками. А знаменита облога Дюнкерка і його здобуття, де козаки з далекої Сарматії, як називали французи, відіграли ключову роль! Після закінчення операції частина козацького війська й сам Богдан-Зіновій та отаман Іван Сірко вернулися в рідні краї, в Україну. А частина лишилася у Франції, навіть у Голландії, обзавелася сім’ями. Чому б не уявити, що серед них був і виходець з Полісся, із Загорян. Міг утекти на Січ від свого пана, потім стати реєстровим козаком. І потрапити до Французького королівства. І під впливом ностальгії за рідним краєм замовити оту карту в якогось француза. Або розказати йому, що є таке Млинище, така річка Мережка… Чи він лишив ту мапу, чи хтось із нащадків продав якомусь крамарю. Чи якось інше було.

Тепер лишилося одне — вийти на слід того козака.

Цьому Святослав присвятив свою відпустку. Віднайшов видані в Україні й наявні в архівах списки реєстрового війська тих часів. Для більшої певності зателефонував і написав у Варшаву знайомому польському історику. Той теж розшукав у архівах Першої Речі Посполитої відповідні списки. У них мало, мало бути якесь західнополіське прізвище.

У Святослава затремтіли руки, коли він знайшов у списку реєстрового війська те прізвище. Спершу їх було кілька на — ук, — юк. На їхні інші прізвища схожі. А майже на самому кінці одного з полків — Чишук. Лука Чишук. Козак Чишук Лука. Аж прочитав двічі. Потім ще раз. Отже, виходило, що не просто виходець із села, а саме його предок міг, міг побувати у Франції в ті далекі роки. Святослав раптом подумав, що заради цієї знахідки варто було шукати, а, може, і взагалі жити на цьому світі.

Попереду були й інші пошуки.

У списках реєстрового війська вже після Зборівського миру Луки Чишука не було. Отже, або десь загинув, або… Або лишився у Франції. Мав зібрати гроші й продовжити пошуки його слідів вже у французьких архівах. Але то в майбутньому. Поки що ж треба якось заволодіти мапою. Він зробив кілька ксерокопій мапи, але то не те. Має, має в нього. Саме в нього бути отой дорогоцінний шматок шкіри із зображенням Млинища, яке замовив або й сам намалював (а чому і ні?) його далекий предок, славний (був переконаний в цьому) козак Лука Чишук.

З тим наміром і поїхав до рідного села.

Та дід Їгон вперся як осел. Ні, й ні, йому теж дорога тая карта-мапа. Він, бачте, уже зріднився з нею. Хай якийсь там Лука, може, й був у