Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

З кожною отриманою генеральним писарем раною сили танули, а він усе ще пручався, хоча супротивників не меншало. Зумівши вихопити у когось кинджал, продовжував запекло орудувати ним і шаблею, одночасно почавши молитися:

— Господи Ісусе, Пресвята Трійце, дай мені сили!.. Врятуй мене і збережи, Господи!..

На одну-єдину мить склалося враження, що юрба зріділа. Невже порятунок і справді близький?! Однак це тривало єдину мить, потім натовп зімкнувся навколо Немирича ще щільніше. На додачу на його шию хтось накинув і стягнув удавку, що заважала дихати. Юрій повільно осів на землю, тоді вороги накинулися на нього з потроєною люттю. Як він не пручався, однак витримати навалу тіл не було жодної можливості.

До того ж зусібіч Немирича продовжували колоти, різати, шматувати… І він все бив шаблею і кинджалом у тісне рухливе сплетіння тіл довкола себе… Багато хто в метушні завдавав ударів один одному, проте більшість все ж таки перепадала йому — генеральному писареві гетьманської канцелярії, майже канцлеру чи то Великого князівства Руського, чи герцогства Рутенського… Втім, на порозі смерті це вже байдуже.

Відчувши, що сили полишили уявного перевертня, юрба буквально збожеволіла. Козакам застелив очі кривавий туман, і не було кінця-краю жахливим тортурам, яким вони піддавали свою жертву. І навіть мертве, повністю спотворене тіло вони продовжували ще якийсь час шматувати, різати й колоти!.. Але жага крові була поступово задоволена, тоді всі рештки, що залишилися від генерального писаря Юрія Немирича, склали на принесену звідкись рогожу й потягнули до місця, де на відстані чекали Тиміш Цецюра, Василь Золотаренко і їхня особиста охорона.

— Дивися, ось він! Оце перевертень! — і двоє здоровезних молодиків кинули на землю обернуті рогожею криваві рештки. Жахливий вигляд цього місива потряс Цецюру, він відчув підступ нудоти до горла й поспіхом відвернувся. Золотаренко, якого також нажахало побачене, повернувся до Цецюри й мовив:

— А вони таки вбили його…

— Так, бачу, — кивнув Тиміш і звернувся до молодого козака з наказом:

— Видай їм, Мартине, обіцяну нагороду.

Негайно ж у натовп полетіли одна за іншою пригорщі мідних монет. Відштовхуючи один одного, убивці кинулися за кривавою винагородою. Почалася штовханина. Вони порпалися в бруді, підбираючи розкидані гроші. Кожному ж хотілося роздобути плату за вбивство перевертня! Магічна сила кривавих грошей буквально зачаровувала цих людців!..

Шаленість юрби спричинила у Василя Золотаренка потужний напад огиди.

— Бидло є бидло!!! — спересердя кинув він і плюнув під ноги. Але ніхто не почув пана полковника, не помітив його презирливого плювка: юрба дотепер переймалася пошуками розсипаних по землі монет.

Подейкують, що згодом понівечені рештки Немирича, загорнуті в закривавлену рогожу, за особистим наказом пана Цецюри спробували втопити в найближчому болоті. Однак затхла гнила трясовина не прийняла багатостраждальну плоть. І довго ще криваво-червоний згорток плавав на поверхні посеред хиткої гладіні…

Характерно, що загибель Юрія Немирича викликала задоволення (аж до стриманої радості) як у Польщі, так і в Московії. Поляки раділи тому, що черговий зрадник короля Яна ІІ Казимира загинув смертю жахливою та передчасною. Московити тішили себе думкою, що без цієї людини залежність Гетьманщини від північно-східного сусіда неминуче зросте.

Наскільки йому не вистачає розумного й відданого генерального писаря, гетьман Виговський відчув моментально. Вже 11 вересня 1659 року «чорна рада» у Германівці виступила проти його гетьманської влади. Протягом лічених днів булава опинилася в руках молодого Юрія Хмельниченка. Голота раділа, козацька старшина багатозначно мовчала. Розуміючи, що справу програно, Іван Виговський вирішив забратися в Польщу — від гріха подалі, щоб раптом не розділити сумну долю свого генерального писаря.

Після підлого вбивства Немирича кар’єра Тимоша Цецюри начебто пішла вгору… та тільки ні грошей особливих, ані слави пан полковник так і не нажив. Скоріше, гіркоту й розчарування.

Для початку 29 вересня 1659 року в Переяславі Цецюра здав свій уславлений полк князеві Трубецькому, який зарозуміло і водночас милостиво оголосив пану полковнику про прийняття переяславців під високу руку московського царя. Козаки при цьому били чолом та обіцяли невідступно перебувати під рукою великого государя довіку. Далі, 17 жовтня 1659 року на нараді між князем Трубецьким і козацькою малоросійською старшиною були вироблені й записані нові Переяславські статті. Серед тих, хто підписався під відновленими (на користь московитів, ясна річ) статтями, чомусь опинився і сам Тиміш Цецюра, який з неписьменного дивом перетворився на справдешнього грамотія — щоправда, шульгу.

Наприкінці 1659 року як платню за успішне виконання завдання державної ваги сестра Цецюри була звільнена з-під суворого нагляду й відпущена навсібіч. Ясна річ, вона з усією можливою швидкістю полишила межі Московського царства й перебралася в Гетьманщину. На жаль, переїхала вже сама: адже паралізована купчиха Дєділова до того часу просто не дожила… Тиміш тепло зустрів сестричку й незабаром видав заміж за простого козака Єрофія Молновецького.

На початку наступного — 1660 року хвацький полковник на якийсь час полишив Гетьманщину. Куди він поїхав?.. До Москви, куди ж іще! Там удостоївся особистого запрошення до престолу государя. Під час