Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
Олька пречудово пам’ятала, як не раз гупав до них кулаком дільничний міліціонер, а батько підпирав двері, матюкався і не збирався йому відкривати. Тому біблійна мудрість здавалася дівчинці досить сумнівною. «Відчинять, якщо схочуть. А як ні – то ні!» – думала вона.
Але тієї миті їй здалося, що коли зараз не зробить рішучого кроку – то так і простоїть вік біля паркану, що відділяє двір невеселого її дитинства від іншого життя. Якщо не постукає, то ніхто й не замислиться, чи їй відчинити… Звісно, під словом «ніхто» вона уявляла Роксану, хоча, знову ж таки – не в словах справа.
Олька попрямувала свіжим сніжком до школи, знайшла там учительку, вп’ялася очима в її карі очі й промовила:
– Додому я не повернусь. Чи повернуся, щоб їх убити. Врятуйте мене! Більше нікому.
Буває в житті – трапляються на твоїй стежці люди, навіщось потрібні. Навіть коли ти їх не шукаєш. Вони тривалий час можуть непомітно бути десь поруч, але в слушну хвилину наче проявляються, образ їх стає помітнішим, чіткішим, опуклішим, виразним і кольоровим, і ця людина якось впливає на твоє життя, грає в ньому свою роль. Це може тривати досить довго, чи періодами, чи зовсім пунктиром, виринаючи та зникаючи знову.
А буває, чиясь стежка лишень перетинає твою. І людина як з’являється в твоєму житті, так і зникає з нього, але їй вдається зробити щось надто важливе та доленосне – чи витягти тебе з ями, чи пхнути в неї, чи вивести за руку на якусь іншу орбіту життя і знову розчинитися вдалині на власній стежці, яка не збігається з твоєю й навіть не є паралельною.
Такою людиною для Ольки стала Роксана, історії якої не знав у селі ніхто (тому образ її частково був доповнений серіальними домислами). Але до дітей вона ставилася щиро та приязно, до старших – шанобливо, до різного рівня керівництва – рівно та з гідністю, приводу для пліток не давала, на чужих чоловіків не посягала, а одинаків, що наважилися б самі залицятися до неї, за два роки в селі не знайшлося. Хоч і не скажеш, що жінка була гордовита, але ще подумаєш, із якого боку підступитися та чи рівня ти їй. Роксана ні з ким не панібратствувала і до себе в душу нікого не впускала. Проте вона цікаво викладала свій предмет, і діти її любили. Мешкала в однокімнатній квартирі типового триповерхового на два під’їзди будинку «сільської інтелігенції», які в радянські часи будували в багатьох селах. Господарства не тримала, купувала що треба в крамниці чи привозила з Києва, куди неодмінно їздила раз на місяць. До кого й навіщо – не знав ніхто, як, власне, ніхто й не знав передісторії її появи в селі. Єдине просоталося через освітянську бухгалтерію, що бачили в її паспорті штамп про недавнє розлучення.
Те, що вона змогла дати Ольці за три місяці спільного проживання, навіть не могло зрівнятися з тим, що дівчинка отримала за свої неповних п’ятнадцять років удома. Вони розмовляли. Говорили про все – без табу. А хто ще в її світі, скажіть, міг розумно відповісти дівчині на купу запитань та не висміяти її при цьому? Хто взагалі замислювався, що у неї є запитання? Власне, Олька не мала навіть подруг свого віку, не те що вже старших порадників. Рано усвідомивши з гордовитою гіркотою відмінність свого статусу «дитини п’яниць» від інших більш-менш благополучних дітей, вона ні до кого й не набивалася. Живучи в Роксани, Олька мала вчительчин спосіб життя за приклад і, як могла, старалася наслідувати все до дрібниць – і її чисту мову, і манеру триматися, й акуратність її невеличкої квартири, охайне утримання свого гардеробу, догляд за волоссям, руками, тілом, а також поміркованість та доброзичливість у судженнях про інших людей, і ще – читання книжок. Як ридала вона, проковтнувши навздогад узятий з полички роман «Людина-амфібія» Олександра Бєляєва! Жаліла і красуню Гуттієре, і доктора Сальватора, а щонайбільше – Іхтіандра, «морського диявола» із серцем ангела. А коли Роксана привезла з Києва диск із цим фільмом, Олька подивилась його єдиний раз, знову наревлася, шморгнувши носом, зробила вголос висновок, що життя важке й несправедливе до тих, хто заслуговує бути щасливим, вклала диск у пакетик, всунула між сторінок роману і демонстративно поставила на книжкову полицю.
Тепер її нове, можливо, дещо штучне життя настільки відрізнялося від тієї реальності, яка існувала в садибі її дитинства, та й узагалі від середньостатистичного сільського життя навіть непитущої родини, нерозривно пов’язаного з городами, господарством і націленого головним чином на прогодування тутешньої чи розпорошеної по містах родини, що та їхня невеличка квартирка здавалася Ольці кораблем, відокремленим від звичного світу. А інколи їй ввижалося, що за стінами будинку не рідне село, а сам Київ, і все в ньому інакше, так, як показують у кіно. Ось лишень одягнись, розчешись, стань на порозі, вирівняй спину, підніми голову, відчини двері, зроби кілька кроків – і опинишся якщо вже не на Хрещатику, то точно на Оболоні!
Ці спокій та насолоду від вистражданого нового життя Олька відчула не одразу. Перші дні були для неї тривожними, а статус її у Роксани видавався нелегальним, тимчасовим та хитким. Скоса поглядали на неї учні різного віку, скоса – на Роксану вчителі, мовляв, не лізла б у чужі проблеми, хоч і шкода дівчинки, та вже ж не сирота… Але за кілька днів Роксана написала заяву на ім’я директора школи й таку саму на дільничного інспектора про те, що в зв’язку з нестерпно важкою ситуацією в сім’ї учениці такої-то вона вважає за потрібне тимчасово забрати дівчинку до себе, що має бути позитивним для дитини, яка перебуває в постійному стресовому стані в родині алкоголіків.
Заява – річ офіційна. І хоч не було подібних прецедентів, вона якось урегулювала ситуацію та приглушила пересуди.
А тим часом
