Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Читаємо онлайн Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
виснажена. Екран згас, у ліфті знов запанувала напівтемрява.

Дитина зреагувала на звук слухавки і заворушилася. Вона розплющила очі й помацала ручкою волосся, а потім обличчя жінки, що її тримала, глибоко втягнула ніздрями повітря, наче обнюхуючи незнайомку.

– Олю, ти де?

– Я тут, сонечко, – відгукнулася дівчина і зробила крок до дитини.

– Олю, а що це за дядя?

Білявка завмерла.

– Не хвилюйся, який дядя, це тьотя, ми застрягли у ліфті, скоро вийдемо, все гаразд, – дівчина торкнулася дитини, але та засміялася:

– Яка тьотя? Це дя-дя! А пахне фарбами, як мама!

Дівчинка поплескала долоньками по щоках незнайомку, котра її тримала, однією рукою стягла з неї окуляри, а другою, міцно вчепившись пальчиками у волосся, потягла його до себе. У напівтемному ліфті з голови «незнайомки» сповзла пишна руда перука.

Білявка остовпіла, на мить завмерла, потім по-тваринному відскочила на крок назад, зробила рвучкий рух рукою, щось клацнуло, і викрита «руда попутниця» побачила в напівтемряві, як блиснуло лезо ножа-викидухи.

– Постав дитину на підлогу і не рухайся!

Під’їзд другий

Ігор, сам здивований власною сміливістю, з не меншим подивом відчув, що жінка не чинить опору його несподіваному поцілунку за таких дивних обставин. Адреналін його зашкалював. Це поцілунок у застряглому ліфті чужого будинку, поцілунок із красивою жінкою, брунатні очі якої навіть за бляклого світла аварійної лампочки виблискували зверхнім, якимось нервовим блиском, коли він час від часу розплющував свої, щоб пересвідчитися, що не марить… Вона теж інколи поглядала на нього, не відриваючи вуст від нахаби, який трапився на її шляху в такий вирішальний момент.

«Власне, це можна зрозуміти – така собі помста тому ідіотові чоловіку», – промайнуло в голові Ігоря умовно-логічне пояснення відсутності ляпаса, хоча тієї миті навряд чи він був здатен на аналіз подій. Тіло його ладне було позбутись одягу та злитись із цією незнайомкою, що пахла корицею, шафраном, кардамоном, і чиє серце пульсувало під пружними грудьми так, що відлунювало в його грудях.

Ігор утратив відчуття часу, і, боячись, що цей сон раптом скінчиться – поїде ліфт, увімкнеться світло, з’являться сторонні люди – і доведеться дивитись одне одному в очі, говорити якісь дурні слова, він перехопив міцніше стрункий стан, глибоко вдихнув і знову припав до жінки своїм спраглим поцілунком. Вона тихо застогнала, хитнулась до стіни ліфта, Ігор утримав її, і жінка у відповідь притислась до нього, блиснула очима і знову віддалася цьому безумству.

Поцілунок затягнувся. Самотня валіза стояла в кутку тісного застряглого ліфта і напевне дивувалася б, якби уміла.

Під’їзд перший

Перука впала додолу. «Попутниця», чи то пак – попутник, відсахнувся і закляк, побачивши блиск ножа, але дитина на його руках не виявляла ніяких ознак переляку чи бажання перебратися на руки білявки, обмацувала його обличчя, волосся, вуха.

– Постав дитину на підлогу, я сказала! – прошурхотів здушений голос.

– Олю, я не хочу на підлогу, я хочу додому. Я їсти хочу! Коли ми підемо додому?

Дівчина вдивлялася в розгублене обличчя чоловіка напроти. Було воно дивним без перуки та окулярів, із нафарбованими губами, збентеженим та добрим. Ніякої небезпеки та агресії цей дивак не виявляв, але чому він мовчить?

– Ти хто такий? – кивнула войовнича білявка до незнайомця.

– Я? – проковтнув слину він. – Я… не знаю. Художник я.

– Голубий, чи що? Трансвестит?

– Та ні, просто пожартували на спір із другом, – обережно, наче йдучи кригою зимового озера, відповів мужчина.

– То ти в гості їхав?

– Ну, начебто так. Можна й так сказати…

– А звуть тебе як?

– Левом.

Дівчина реготнула, огледіла дивака ще раз:

– Та який з тебе лев?! Хіба що одомашнений, свійський. Друзі, мабуть, Льовушкою кличуть?

– Саме так, – гмикнув він і, майже опанувавши себе, спробував змінити тему: – Цікаво, хтось нас звідси витягне чи так і сидітимемо довіку?

– Олю, я їсти хочу! – потягнулася до білявки дівчинка.

Та клацнула ножем, закривши його, сховала в кишеню і взяла дитину з рук Льовушки.

– Ось у мене в торбі є печиво, їстимеш?

– Так. І левові дай! Він пахне, як мама!

Оля знову гмикнула, поставила дитину на підлогу і, тримаючи її однією рукою, другою почала нишпорити в сумці.

– Ще й мобілка здохла… Усі біди до купи! А в тебе телефон є, чи левам не пасує?

– Із собою немає.

– А навіщо тоді людині мобілка, коли її не носити з собою?!

– Та то ми так… Так домовились із другом. Такі умови гри чи парі – дещо втнути, але не мати при собі засобів зв’язку, щоб екстремальніше, щоб на випадок чого – не благати про допомогу. А вийшов такий конфуз.

– Ага. Зрозуміло. Хлопці не дорослішають. Вони просто стають старшими, – зітхнула Оля, діставши пачку печива.

Вона присіла навпочіпки біля дівчинки, розгорнула упаковку і вклала їй у руку печиво.

– І левові! – наполегливо промовила дівчинка, поводила вільною рукою в просторі між собою та Льовушкою і, намацавши його ногу, вхопилася за джинси нижче коліна.

– Ні-ні, дякую, я не голодний, – замахав руками той.

– Та вже пригощайся, – сказала поблажливо Оля, – раз дитина наполягає. Це моя принцеса, а я при ній вірний страж. Вибач, коли налякала. Я за неї та за її матір кров віддам по краплі.

Під’їзд другий

– Руки в тебе сильні. Ти ними лише обіймати можеш чи ще щось умієш?

Це запитання було геть несподіваним для Ігоря через чверть хвилини після поцілунку. Він «завис», дивлячись на дивну особу, яка знову поглядала на нього, мов випробовувала.

– А що треба робити? – спитав спантеличено.

– Ну, наприклад, відкрити двері ліфта, якось міняти ситуацію… Ти ж мужчина!

Відгуки про книгу Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: