Ангели помсти - Олесь Ульяненко

восьмий кабінет, але і там ми розминулися. Зіткнулися якось у вузькому коридорі, а Шльома навіть не бачив мене, пройшов, мокрий увесь від смердючого поту, одутлий, з фіолетовими мішками під очима. Розказували, що Шльома ляпав язиком про швидкий кінець Совєтського Союзу, слухав Висоцького і ще якусь заборонену маячню. Пізніше його привезли з хорольського пляжу посинілого, і він помер за годину від гострої серцевої недостатності рівно о дванадцятій годині в оточенні гарних жінок, приятелів, випивки й незрозумілої в цих краях музики. А якраз перед зимою, коли брата уже дістав туберкульоз, він мені розповів про Шльому, але нічого не сказав про той випадок, що коштував життя багатьом з нас, напевне, і мій шматок лишився там лежати, під Деминою Балкою. Поговорювали, що Шльома у Чехословаччині в шістдесят восьмому застрелив солдата, який відмовився виконувати наказ.

Народження, смерть і весілля в наших краях, як і в усьому світі, – також головні історії. Смерть в устах моїх земляків звучить, як щось урочисте, і не лишає нічого такого, що могло б обговорюватися. Холодно і виважено, звична тобі справа. І, спостерігаючи за Марго й Ульяном, я подумав саме про це. Інакше не могло і трапитись, але саме не з ними, і особливо не з нею. Ульяна, який був білою вороною, який хотів робити щось таке, що розганяло б ночами кров у венах, я прекрасно розумів, бо він належав до іншого світу, і лише якась фатальна необхідність змушувала його йти по похилій. Хоча як дізнаєшся, де криється гіркота людського спустошення, зради, перелюбу? Він явно не належав до цього крихітного комфортабельного, наче американська газова камера, світу зі свинарниками, розваленими церквами, з п’яницями, які підсмикують рік у рік одну й ту ж діру в паркані. Вони з Марго одне ціле. І це мене печалило найбільше. Але є таке, що коли любиш жінку, то потроху чи нехотя починаєш любити і її оточення, її паскудні звички. Не винятком був тоді і я. Але можу чесно сказати, що вона з печальною втомою, так само, як і Ульян, тягнулася до химерного світу, але надто пізно, бо тяжка бронзова лапа її діда Джулая переламала на дрібні шматки. Саме життя цього старого придурка залишило велетенські невиліковні зарубки на мені, на моєму братові, на Марго, особливо на ній, висмикнувши з якогось полудневого прекрасного сну, того сну, що у жінки називається очікуванням долі. Жодної людини у нашому містечку відтоді, як з’явилася Марго, не знайшлося, яка б з відкритим ротом захоплено не дивилася, як іде Марго разом із сонцем і вітром. А у мене, наче всі тридцять два зуби, ниє рука, перебита під Деминою Балкою солдатською кулею.

Ми стояли під велетенськими вікнами головпошти, і там пливло тонке літнє сонце; хоча було під обід, а вже висіла духота, із запахом навколишніх озер, і серпень невблаганно підганяв осінь. Ми дивились одне на одного і нічого не розуміли. Я себе почував скованим тисячами поглядів. Принаймні так видавалося. Я плив назустріч її очам, як на зустріч з ненажерливим часом, щось писали про таке в романах, що їх читала Марго. Їй було однаково, що нас прострілює половина містечка, а за її сімейством водилося щось більше, про що просто боялися говорити. Проте і це для мене не мало ніякого значення. Я дивився на шматок сірого асфальту, на протилежну стіну будинку, червону, крізь липову алею, і, чесно кажучи, мені все обридло, і було байдуже. Тоді я нахилився і м’яко поцілував її у губи, не так, як раніше цілував наших дівчат. Марго подалася спочатку назад, затримала дихання, піднялася навшпиньки і, не соромлячись, прямо-таки притиснулася до мене, а потім просто сказала:

– Ходімо.

– Так.

Марго з цікавістю розглядала моє пристанище: книги, вирізки, кілька попільниць, схожих на Везувія, друкарську машинку «Ортах», боксерські рукавички, портрет Джека Лондона. Марго мовчала, вільно рухаючись між усім цим чоловічим бедламом. Вона здавалася мені набагато дорослішою, ніж видавалася спочатку. Вона сама запропонувала піти, і це найбільше вибивало з колії. Тому що наші хлопці, щоб склеїти дівчину, повести на хату, говорили приблизно так: «Пішли послухаємо до мене музику…» або щось на зразок цього. Ми опинилися в нерівному становищі. Марго мовчала, а я дивився, як вона ходить кімнатою. Потім повернулася, заглянула мені в очі (і так вона буде повертатися все своє життя).

– Хитрюга, – просто сказала вона.

– Ти розчарована? – запитав я.

– Приємно, – і вона уставилася на мене велетенськими очиськами, а світло в кімнаті ледь-ледь пливло, знадвору закидали свої тіні яблуні.

– Ні. А всі чомусь вважають тебе за покидька. Але, напевне, тому, що бояться.

– Навіть Джулай.

– Джулай точно боїться тебе. Правда, йому є чого тебе боятися. Він говорить, що з усієї цієї молокососні тільки в одного Ульяна невідомо що в голові твориться, – вона стенула плечима. – І він правий.

– Джулай не ідіот.

– Це точно.

Я почав цілувати її, а вона тихо і рівно дихала мені у вухо. Ми цілувалися вічність, ми цілувалися довго, ми цілувалися так, наче боялися завдати одне одному болю, вона притиснулася до мене усім тілом, наче рятуючись.

– Коханий, – тільки і сказала вона, але вклала у це слово більше змісту, ніж буде вкладати потім, через багато років, через товщу днів і дощів. І не тому, що зараз це трапилося з нею вперше, а, видно, від того, що вона втратила це кохання тут, наповнивши слова змістом і досвідом, втратила, щоб кинути його у темряву, полишивши невідомо кому безсоромну темну ніч спогадів, без сподівань, як і належить для кохання. І в ліжку, де Марго спала, вона нагадувала дитину: напіврозтулені уста, переривчате дихання, подібне до схлипування. Пізніше я зрозумів, чому згадував Марго без суму: вона прийшла до мене, як та жінка, на яку чекають усе життя. З Марго не було ніяких проблем, бо це була саме та жінка. Вона була частиною безмежного почуття. Марго дарувала мені доля. Все ставало зрозумілим. Хоча прийшов час і все змінилося… Вона тихо спала, місяць затоплював усе навколо, наче сніг. Я закурив сигарету, останню, підійшов