Ангели помсти - Олесь Ульяненко

Я на той час давно покинув поліклініку. Зразу після смерті лікарки влаштувався на бензозаправник слюсарем. Який слюсар на бензозаправнику? Така у мене і робота. Того дня я прикручував стопсигнали одному вірмену. Я вам роз’ясню: тут до бензозаправника приліпилося маленьке СТО. От я на дві парафії і тягався. А мій бовдур ґарував, як виявилося, у центрі, вибиваючи зуби. Але точно можу сказати: вірмен сидів у машині. Курить і слова, бидло, не зронить, наче я йому щось винен. Але мало того. Підкочує чорна «Волга». І вилазить з неї Едік Батрак. В диміну. На Батрака подивишся – то мій нащадок, який висиджує на паркані в центрі міста, плює крізь зуби, товче писки, смалить дешевий портвейн, – ангел, а не синаш, коли подивишся на цього Батрака. Він ще в тому році натягнув нещасну секретарку самого голови райкому. Зайшов, типу, дядя Ваня, привіт вам, а виходив, то заволік до туалету і відтрахав по повній програмі. От він на напівзігнутих підходить і говорить:

– А, Ашот-кашалот, здоров.

– Коли ти чоловіком станеш? – спитав Ашот, струшуючи у вікно попіл.

– Все путьом. Все буде, як домовилися. Підкинь трохи ширива. У мене гості.

– Бля, токо запалишся, то…

– А то шо, – Батрак озвірів, очі скляні зробилися, витягнув вальтер і ткнув у ніздрю вірмену.

– А це бачив? Я вас, усю падаль, перешаткую. Зрозумів? Я – Едік Батрак, а ти – чорносрака мавпа.

– Ну-ну. Я просто хотів, щоб усе було, як домовлялися, – Ашот подався назад. Потім витягнув з бардачка якийсь пакунок і передав Батраку.

– То-то, – сказав Батрак і, вихляючи, подався до чорної «Волги», а Ашот продовжував незворушно сидіти, курити на заправній станції, наче від смерті у нього був ліміт.

Автострада лилася сріблом, пройшов дощ і стояв десь далеко сірим стовпом, а машина наздоганяла його, ковзаючи колесами чорним милом гудрону. Авто рухалося на великій швидкості, наче жук, новенька біла «копійка» летіла зі швидкістю сто кілометрів на годину, лишаючи за вікном дерева, самотні прямокутні ферми, що вночі гудуть, як тисячі привидів, вибитими вікнами. У чорних тінях дерев гніздилися білі хати. Над нами слюдяне чисте небо відбивало сонце. Іноді на ньому можна побачити білі вихрасті проріхи від слідів винищувачів, які копошилися десь там, біля Миргорода, і це «десь там» було сонною країною чи країною сну, як вам заманеться. Марго сиділа за кермом. Обличчя насторожене, шия витягнута, ще, здавалося, худіша. Вона наче майнула наприкінці солодкого полудневого сну, ось так виглядала тоді Марго, зовсім чужою. В такі хвилини завжди на язик проситься така дурня, що то й не вона зовсім. Ти відчуваєш себе чужим. Пізніше у вітряний сонячний день прийшла проста думка, свіжа і туга: Марго тоді була надто дорослою для свого віку, щось сиділо в ній, наче шматок скла в ніжній серцевині плоду. Зовні вона виглядала, як птаха, що поранена сиділа на гілці, намагаючись чистити пір’я. Але все це відкидало реальність, безглузду в цьому прохолодному і чистому дні: наче не було перед цим дикої ночі, коли ми втікали невідомо від кого, а машину не кидало, мов ту пір’їну, у вибоїнах, заносило на вузьких дорогах на купи хабняку та рогози, що червоним пекельним кольором світилася проти ліхтарних вогнів. А на ранок ми вискочили на 224-й кілометр. І тоді полив дощ, здавивши груди сильною задухою. Марго зупинила машину і сиділа мовчки, врівноважена, спокійна, наче дитина, яка грала роль дорослої людини, і балачки тут не мали ніякого сенсу. Каштанові, майже червоного кольору локони ковзали на її блідому обличчі. Лив дощ, і я чув лише її на запах, ледь уловимий і водночас гострий, а простір за склом авто, густий і остогидлий оку, розщеплювався розрядами блискавки і летів зі свистом разом з нами. Пізніше, коли розвиднілося і степ разом з вітром закидав у прочинене вікно оберемки запахів та сонця, я побачив іншу Марго, від чого відчув самотність і незручність. Потім усе пройшло, і я лише дивився, як одна за одною змінюються целюлозні хмари, а небо мокрим простирадлом зсувається за горизонт. Але у нинішньої Марго було і таке, що накочувалося пекучим щемом: ця надумана, як видавалося, непроникність нагадувала літніх людей, які ховають свою байдужість до світу. Марго закурила «Данхіл» – однією рукою вставила в рожеві губи сигарету, підкурила від автомобільної запальнички.

– Ти точно викинув? – запитала вона.

– Так, – сказав я і подивився в інший бік.

Марго мовчала і слідкувала за трасою.

– Нам треба сховатися, – вона затягнулася димом, глибоко, із задоволенням і смачно. – На деякий час.

– Я зрозумів.

– Добре.

Марго повернула на ґрунтову дорогу. Ми обоє розуміли, що траса не краще місце, де можна сховатися. Пилюка, незважаючи на те що пройшов дощ, відразу полізла в легені.

– Чорт, – вилаявся я.

Марго мовчала, тільки нижня, красива, наче вирізана, вишнева губа гидливо скривилася, зовсім як тоді, коли ми кулею вилетіли з міста, а вона зупинила машину неподалік АЗС і сказала, що Джулай помер. Наче взагалі нічого не трапилося, помер і все. Більше нічого. Хитрий вузол тіней у зелених мельхіорових очах; смикнулася раз, удруге нижня губа. Пізніше, коли ми виїхали на лисий пагорб, вона різко розвернула машину, як справжній гонщик, зупинилася, і в глухій тиші я почув, як гупотить її серце. Марго намагалася запхати сигарету до рота, але руки від утоми чи напруження не втримали пачку. Марго нахилилась, і я ніздрями вловив солодкий, ніжний запах парфумів і легкого сигаретного диму. Вона відсунула руку і притулилася до мене – жест, наче вона намагалася щось узяти від мене або так, у що не хотілося вірити, прощалася. Вітер кисло гудів над дахом автомобіля. Ми поцілувалися в солоні від поту, від нічного кохання, від божевільної дороги, з порожнечею і сонцем, губи. Марго стягнула рожевий пуловер, тріпонула грудьми, красивими, свіжими.