Ангели помсти - Олесь Ульяненко

– Перестань собі сушити голову. Воно саме випливе.

– Ти думаєш, я через неї?

– Якоюсь мірою. Не зовсім.

– Ми з Пономарьом не розуміємо, як вона може бути в курсі справ Джулая? Інститутка, мать твою…

– Я тобі кажу – менше думай.

– Отож.

– Отож.

Ми закурили і почекали, коли в сигнальній будці загориться вогник. На тому кінці зяяла чорна діра і було, як у діжці.

Ми сиділи, копирсаючи подрібнений гравій носаками кросівок у центрі, біля пам’ятника Леніну, в парку, і роздумували вголос, що років так через десять буде з Кабаном. Хохо сказав, що Кабан буде лисим, мов залупа, а Пономарь додав, що торгуватиме разом з корейцями кавунами. Шикуватиме в джерсі й питиме мінеральну воду «Боржомі», додав я. Кабан засунув свої клешні у кишені спортивних штанів і почав збивати пилюку замшевими кросівками.

– Бля, ти їх тільки одягнув, – сказав Пономарь.

– Нічого, нові купить, – спокійно резюмував Хохо. І тільки тоді я помітив, що Вєнька кілька хвилин за кимось спостерігає в каштановій алеї біля гастроному.

– Вєнька, ти нічого мені не хочеш сказати? – запитав я і подивився у темну каштанову алею зі свавільними тінями, що шмигали там.

– А ти не здогадуєшся, ага?

Я не знав, що говорити, але коли мовчиш, то не набагато краще. Потім, коли всі наче по команді повернули у мій бік голови, я не дивився на них, а, відчуваючи спиною їхній запитальний поклик, вивчав темну алею. Я рушив першим. Пішов червоним гравієм, підчепивши дорогою носаком білі канни біля підніжжя пам’ятника вождю. Хтось біля кінотеатру завив, і Кабан тицьнув дулю. Квакнуло і заглухло.

– Підарюги! – заверещав Кабан.

– Закрий хавло, – сказав Пономарь, закурив і, кусаючи щоку, виміряв траєкторію, де ми рухалися одне одному назустріч – Марго і я.

– Обережніше, – сказав він і незворушно подивився на зелену стіну парку. Решта, що лишилася сидіти на лавці, періодично спльовуючи, думала про пляж на Голубисі.

Приходить осінь, з паленим листям, з оксамитом у деревах, короткими днями, і я завжди о такій порі печально про когось думаю, і з часом я все частіше згадую Марго, з гнучким підлітковим тілом, блискучими зоряними очима, ніжною, але дорослою посмішкою, і Джулая. Так, ви скажете, що про живих чи про тих людей, які поруч, ніколи так не думають, і, можливо, я погоджусь, але ніколи не візьмуся сперечатися. Дурна справа – ганятися за своєю печаллю, але іноді з тієї печалі ми живі. От і зараз я дивлюся на Марго й Ульяна, і вони бовтаються в сліпучому колодязі болю. І я повторюю це безперестану, наче закляття, наче пісню. А коли втома від життя проходить, знову хочеться жити, рухатись, думати, любити. Цей залишок незатишної пам’яті в’ївся, потягнувся відтоді, коли я, мій брат з шістьма міліціонерами і Моргуном попали під обстріл солдатів під командою Глушковського. Четверо з шести загинуло. Двоє відразу, двоє по дорозі, ще в санітарному тарантасі Олешка. А Моргун лишився жити ще до четверга. Потім несподівано помер на ранок, у повній безпам’яті забухтів тарабарщину, доки якась баба в коридорі не сказала, що він молиться Богові. Так, він прожив до полудня, рівно до другої години, бо перед цим приходила тітка і лишила мені свого годинника марки «Слава», а лікар наказав приймати сині пігулки щогодини. А потім щось трапилося. Ні, не тоді, коли приходила тітка, а тоді, коли баба в коридорі сказала, що Моргун молиться Богові. Щось дійсно трапилось. І я чомусь попросив у Бога, кривлячись від огиди, бо нас так учили, розумієте, щоб він мене відразу зробив полковником міліції. Моргун захрипів. А санітарка, як мені спочатку здалося, бубніла над ним, але пізніше я зрозумів: то молилася зовсім не смердюча скотарським гноєм санітарка Нюська з Вишняків, а Моргун, і мені зробилося соромно через те, що я так обережно думав про Бога, хоча мине багато часу, і буду далі про нього думати обережно. Самі розумієте чому. Відчинене наполовину вікно впускало запахи, звуки. Хтось із довгим інтервалом б’є об метал, можна було уявити, як невидимий заносить у повітрі руку з молотком, довго чекає, а потім опускає з садистською насолодою. А я лежав напроти, через тонку фанерну стінку, в сусідній палаті, стіна в одному місці пробита і заклеєна газетами. З мідного рукомийника крапля за краплею збігала вода, дзвінко розбиваючись об дюралеву миску, а Моргун кричав, щоб виключили звук. Дивно, але люди казали, що аби таке трапилося з ним у Полтаві, то він би неодмінно вижив, бо там в області першокласні лікарі. Не знаю. Куля йому влучила в око і вийшла через потилицю. Мозок лишився неушкодженим. А помер Моргун від банального запалення. Брат мій не відходив від нього кілька днів, і то тільки тому, що мати йому прямо заявила, щоб він, сучий син, ніколи більше не з’являвся на очі. Пізніше його і Глушковського взяли під варту. І тоді кожного ранку мати збиралася з торбами бити поклони начальству.

Так тривало три місяці. Ми вже й не сподівалися, та раптом його випустили, а Шльому, казали, шльопнули. І от диво: заявляється Глушковський, весь у цивільному, в шикарному кремовому костюмі, червонопикий, тільки очі якось по-вовчому пасуть усіх. Років з десять ми його не бачили, того Глушковського. Я вже в міліції працював. А Шльому запам’ятав, тому що він називався вже не Микитою, а Шльомою. Років отак з п’ять Шльома ще валандався з братами Ульяненками до ресторану. Мені навіть двох доводилося брати за п’янку, а пізніше мене перевели на сискаря, тобто дали водити собаку, від чого дотепер кличуть Собаководом, але я не зважаю. Його почали тягати до особістів, у