Щиголь - Донна Тартт

якийсь випадковий перехожий викликав у мене такий інтерес. А втім, це була основна причина, чому я проникав у ті будинки разом із Томом: я був зачарований незнайомцями, хотів знати, якою їжею вони харчуються і з яких тарілок їдять, які фільми дивляться і яку музику слухають, хотів зазирнути під їхні ліжка, і в їхні потаємні шухляди та нічні столики, і в кишені їхнього одягу. Я часто зацікавлювався людьми на вулицях, а потім збентежено думав про них кілька днів, уявляючи, як вони живуть, вигадуючи про них історії в метро чи автобусах. Минали роки, а я продовжував думати про темноволосих дітей у формах католицької школи — брата й сестру — у великому центральному барі, які буквально намагалися витягти свого батька на вулицю за рукави піджака. Не забув я й тендітну, схожу на циганку дівчину в інвалідному візку перед готелем «Карлайл», яка говорила італійською з пухнастим собакою на її колінах, тоді як головний персонаж цієї сцени в темних окулярах (батько? охоронець?) стояв позаду, явно розв’язуючи якісь бізнесові проблеми по своєму мобільному телефону. Упродовж не одного року я повертався до цих незнайомих мені персонажів у своїй свідомості, намагаючись угадати, хто вони такі і яким життям живуть, і знав, що прийду додому й так само думатиму про цю дівчинку та її діда. Старий мав гроші; це видно було з його одягу. Чому вони прийшли сюди лише вдвох? Звідки вони? Можливо, вони належали до однієї з великих нью- йоркських родин, до якої входили музиканти, академіки, однієї з тих родин, які живуть на Вест-Сайді, яких можна було зустріти на виставах у Колумбійському університеті або на концертах у Лінкольн-центрі. А може, цей домашній старий чоловік і не був її дідом. Може, він лише вчитель музики, а вона флейтистка-вундеркінд, яку він знайшов у якомусь містечку й привіз сюди, щоб вона виступила в Карнегі-холі.

— Тео? — несподівано запитала моя мати. — Ти чув, що я тобі сказала?

Її голос повернув мене на землю. Ми були в останній кімнаті виставки. Далі була сувенірна крамниця — листівки, касовий апарат, блискучі стоси книжок з історії мистецтва, — і мама, на жаль, не втратила відчуття часу.

— Треба глянути, чи ще йде дощ, — сказала вона. — У нас є трохи часу, — вона подивилася на свій годинник, кинувши погляд на вихід, — але я, мабуть, піду вниз і пошукаю щось для Матильди.

Я помітив, що дівчинка спостерігала за моєю матір’ю, коли та говорила, — її очі з цікавістю ковзали по чорному кінському хвосту й білому атласному плащу, перехопленому на талії поясом, — це сповнило мене трепетом, і я теж на мить подивився на неї очима дівчинки, тобто як на незнайому жінку. Чи побачила дівчинка невеличку горбинку на її носі — це мама в дитинстві зламала його, упавши з дерева? Чи помітила, як чорні кілечка навколо блакитних ірисок її очей надавали погляду деякої хижості, так ніби вона наодинці полює в прерії?

— Ти знаєш, — мама подивилася на мене через плече, — якщо ти не заперечуєш, то я повернуся й гляну одним оком на «Урок анатомії», перш ніж ми звідси підемо. Мені не вдалося роздивитися його зблизька, і боюся, що не вдасться це зробити до закриття виставки.

І вона побігла геть, діловито цокаючи підборами — а тоді озирнулася, ніби запитуючи: ти зі мною?

Це було так несподівано, що я на мить розгубився.

— Зустрінемося в крамниці, — сказав я, нарешті оговтавшись.

— Гаразд, — відповіла вона. — Купи мені пару листівок. Я зараз і повернуся.

І вона побігла геть, перш ніж я встиг сказати слово. Моє серце калатало, і я не міг повірити своєму щастю, дивлячись, як вона віддаляється від мене у своєму білому атласному плащі. Я отримував можливість заговорити до дівчинки, але що я їй скажу, шалено думав я, що я скажу? Я запхав руки до кишень, набрав у груди повітря, раз і двічі, щоб заспокоїтись, і — хвилювання лунко свистіло у мене в животі — повернувся обличчям до неї.

Але, на мій жах, її вже не було. Тобто вона не зникла, я бачив її руду голівку, що неохоче (чи так здавалося) перетинала кімнату. Дідусь узяв її під лікоть і, шепочучи щось із великим ентузіазмом, тягнув її далі, щоб подивитися якусь картину на протилежній стіні.

Я готовий був убити його. Я нервово глянув на вхідні двері — нікого. Потім ще глибше запхав руки в кишені — моє обличчя паленіло — і пішов навпростець через галерею. Годинник цокав; мати могла з’явитися щомиті; і хоч я знав, що в мене не вистачить зухвалості підійти до них і щось сказати, я міг принаймні востаннє подивитися на неї. Незадовго перед тим я допізна дивився з мамою фільм «Громадянин Кейн» і був дуже захоплений думкою, що можна мигцем побачити якусь чарівну незнайомку й запам’ятати її на все своє подальше життя. Одного дня, як і той старий чоловік у фільмі, відкинуся назад у кріслі й, дивлячись кудись у далечінь, скажу: «Ви знаєте, це було шістдесят років тому, і я ніколи більше не бачив ту дівчинку з її рудим волоссям, і знаєте що? Не було такого місяця за весь цей час, щоб я не думав про неї».

Я перетнув уже половину галереї, як сталося щось дуже дивне. Музейний охоронець вибіг із дверей сувенірної крамниці за моєю спиною. Він щось тримав у руках.

Дівчинка теж це побачила. Її золотаво-карі очі зустрілися з моїми: то був здивований, розгублений погляд.

Несподівано з дверей сувенірної крамниці вибіг іще один охоронець. Руки в нього були задерті вгору, і він щось кричав.

Люди прикипіли поглядами до нього. Хтось позаду сказав дивним байдужим голосом:

— Ох!

І наступної миті прогримів оглушливий вибух.

Старий — із порожнім виразом обличчя — упав набік. Його простягнута рука — з розчепіреними вузлуватими пальцями — це останнє, що я запам’ятав. Майже в ту саму мить сяйнув чорний спалах, полетіли уламки різних речей і з ревом налетів гарячий вітер, що відкинув мене до протилежної стіни. На цьому я відключився.

V

Я не знаю, скільки часу лежав непритомний. Коли повернувся до тями, мені здалося, що лежу на животі в пісочниці на якомусь темному дитячому майданчику — невідома, безлюдна місцина. Оточений бандою малих, але кремезних хуліганів, що били мене ногами по ребрах і потилиці. Моя шия була скручена, дихати важко, але це не найгірше: мій рот був напханий піском, і я дихав піском.

Я