Мáліна - Інгеборг Бахман

Інґеборґ Бахман

Мáліна

«Я НАМАГАЛАСЯ ЗОБРАЗИТИ ГЕНІЙ ЛЮБОВІ…»

Інґеборґ Бахман насамперед лірик. Уже після перших публікацій на початку 1950-х років її поезії здобули визнання в німецькомовному світі. Сьогодні неможливо говорити про літературу повоєнного часу без згадки її імені. Лірика Інґеборґ Бахман знаменувала собою початок нового періоду розвитку цього жанру в час, коли, за Теодором Адорно, після Освєнцима немислимо було писати вірші. Саме в її поезіях відчули утвердження нового — заклик до звільнення від апатії, що скувала усі почуття, до повноцінного, істинного буття. Написані мовою, вивіреною інтелектом, сповнені рефлексій та незвичних, навіть химерних образів, вірші Бахман не могли залишити байдужими — вони промовляли до кожного, зворушували й спонукали до думки. У їхньому вислові відчувалася сила: «Отож, напевне, звеличує лиш любов, одне звеличує одного.»[1] Зберігся звукозапис поетеси, зроблений на Північнонімецькому радіо у 1952–1957 рр., де вона декламує свої вірші. Голос — по-дівочому ніжний, дещо беззахисний, однак сповнений такої особливої глибини, щирості й зворушливої проникності, мелодики та м’якості тембру, що зрозумілою стає висловлена одного разу думка про те, що жодному акторові не вдавалося читати вірші Бахман так, як робила вона це сама. Напевно й тому, що звучання та інтонація її мови — особливі. Це мова півдня Австрії, того пограниччя, де зустрілися три мови — німецька, словенська та італійська. Не випадково поетеса впродовж усього життя наголошувала на своєму зв’язку з цією землею: «Я вийшла із цього світу, хоча народилася, коли Австрія вже більше не існувала.» Культурна традиція Австро-Угорщини завжди була її «домом», любов до якого витворює особливу ауру творів письменниці — любов складна, неоднозначна, напевно тому, що вимоглива, керована устремлінням до абсолюту.

Ліриком Інґеборґ Бахман залишилась назавжди, хоча й припинила писати вірші, хіба що — епізодично. Коли поетесі виповнюється тридцять, вона звертається до прози: «Щоб написати справжній вірш, багатолітнього досвіду, здатності спостерігати не потрібно. Це той цілком чистий стан, в якому важливою є тільки мова.» Лише побачене та пережите уможливлює написання прозового твору: «зустріч із дійсністю, з місцями, країнами та людьми часто дуже важливі й можуть у зміненій формі через роки з’явитися знову.» Саме тому, напевно, дія у більшості прозових творів Бахман, як це й властиво ліриці, повністю перенесена у внутрішній світ. Не випадково роман «Мáліна» — найвище досягнення її творчого доробку — стає, за словами авторки, її «духовною, уявною автобіографією». Після публікації він, хоча й зберіг усю специфіку літературного тексту як виходу за межі реального досвіду, вразив своєю щирістю та інтимністю.

Задум написання великого епічного твору з’явився ще до того, як Інґеборґ Бахман розпочала працювати над першою збіркою оповідань. Радше, це було передчуття того, що з’явиться «книжка, яку згодом, звичайно, назвуть романом.» Хоча для неї — це не роман, а «одна довга книга» — «цілісне довге дослідження всіх можливих видів смерті, компендіум, мануал, картина останніх двадцяти років із незмінним місцем дії — Відень та Австрія.» Письменниці довелося написати майже 1000 сторінок, і лише 400, створені за останні роки, змогли стати початком, якого вона шукала, увертюрою до циклу романів, який отримав назву «Види смерті». Йшлося про смерть суб’єкта, про способи руйнування «Я». Бо вбивають «не лише на війні або в концентраційному таборі — вбивають і в мирні часи», люди вмирають не від хвороб, «вмирають від того, що їм було заподіяно».

Так з’явився цей незвичайний текст. Цілісність його витворюють поодинокі монологи вночі, бо саме вночі, наодинці зі собою, людина «приходить до себе й по-справжньому думає». Вона опиняється «за фасадом», а «за фасадом жодна людина вже не смішна». І саме тут вона надзвичайно гостро відчуває потребу в чиїйсь присутності поруч — урівноваженого, об’єктивного, спокійного та розважливого. Для жінки, основа основ якої — почуття, спонтанність та інтуїція, життя без емоції для якої немислиме, таким антиподом стає чоловіче єство: її протилежна сутність, двійник, alter ego, внутрішньою природою якого є інтелект. Дуже часто вона з ним погоджується, хоча нерідко й не згідна, він контролює, аналізує, допомагає. Допомагає він і тоді, коли емоційна напруга сягає своєї межі, коли вже стає нестерпно, і шаленство чуттєвості веде до загибелі. Він допомагає їй уяснити, що з нею сталося: почуття, яке в ній стільки разів умертвлялося, мусить померти.

Екстатична любов, яку зображає Інґеборґ Бахман, виняткова. Вона уможливлює іншу, велику любов, любов до життя. Ця любов перетворює світ — він тоне у повені музики. Вона — мов витвір мистецтва, що надихає й підносить. Здобути її неможливо — любити так може не кожен («я не можу там дихати, куди ти ставиш мене, прошу тебе, не так високо») — тому вона може спалити. Настає кінець, приходить отверезіння, почуття помирає, однак помирає також і частинка «Я» — ніжне жіноче єство. Лишається тільки холодне, розсудливе мислення, суверенний суб’єкт, чиє ім’я — Мáліна.

Однак, чи лише в нерозділеному коханні причина загибелі жіночого «Я»? Чи не слід шукати її раніше, в усталених поглядах на стосунки між чоловіком і жінкою? Центральну частину тексту Бахман назве «серцевинною». Вона складається з низки снів поза часом і місцем, які відкривають доступ до глибин підсвідомого, до тих надр жіночої психіки, де таяться причини руйнування її суб’єктивності. Основна фігура тут — образ всесильного Батька — уособлення влади й насильства, принижень і знущань «чоловічого» над «жіночим», того «фашизму», який із прадавніх часів притаманний суспільству: «війни та миру немає, існує лише війна». Інґеборґ Бахман, філософ і психолог, письменниця, до життєвого досвіду якої ввійшла практична робота в сумнозвісній психіатричній лікарні Штайнгоф, з фаховістю психоаналітика передає внутрішній стан жертви, яка зазнає переслідувань і катувань. Одна сцена змінює іншу — їх понад тридцять — і кожна по-своєму відтворює те, що методично спричинює смерть внутрішньої природи жінки.

Інґеборґ Бахман працювала над текстом чотири роки, писала свій твір у стані такого піднесення, що рука не встигала за думкою, останні місяці — до вісімнадцяти годин на добу. Лише, коли перечитувала й пробувала викреслити окремі місця, помітила, що в тексті немає жодного зайвого речення, кожне з них міцно зчеплене з наступним, фрази, які з’являються в першій частині, резонують із тими, які прозвучать у третій. Вона з природною легкістю вплітає в текстуальну канву літературні цитати, алюзії, ремінісценції — «це все вона охоче написала б сама» — вступає в діалог із тими, хто близький їй за духом: Шекспір, Флобер, Пауль Целан, та ще одна