Мáліна - Інгеборг Бахман

італійка епохи Відродження — Ґаспара Стампа: «Жити палаючи, й не відчувати зла.» У цьому — вся Бахман.

Чи можливо осягнути таємницю творчості? Як письменниця творить текст? У «Мáліні» є чудовий пасаж: «У моїй голові вирують слова, потім з’являється сяйво, уже спалахують окремі склади, з усіх скриньок, де містяться речення, вилітають барвисті коми…» Чи так виникав цей твір? «Одного разу, — розповіла якось Бахман, — я побачила зблизька після балету Марґот Фонтейн, це тіло, майже відсутнє під час танцю — вона ж пливе на кілька сантиметрів понад землею, і я вжахнулася, коли зрозуміла, якою ціною платять за чари та зачаровування.» Напевно, тому й нелегко читати цей твір. Не варто намагатися відразу зрозуміти його та витлумачити. Треба, радше, співпережити, відчути, як ми відчуваємо музику. На думку самої письменниці, читати цю книгу потрібно по-різному: «сьогодні читати в інший спосіб, ніж завтра.» І якщо читач хоч подекуди буде зворушений, «побачить себе, мов у дзеркалі» — тоді вона досягнула всього, чого лиш може собі побажати. «Чи вдалося мені зобразити геній любові, я не знаю… Знаю лише, що нечисленні великі приклади такі виняткові, що безсумнівно є люди, які там, де інші мають незначний випадковий талант, отримали щось у дарунок.»

Лариса Цибенко

РОМАН

Персонажі[2]:

Іван Іван народився 1935-го року в Угорщині, у місті Печ (колишній Фюнфкірхен). Уже кілька років живе у Відні, має постійну роботу в одній із будівель на Кернтнеррінґу[3]. Щоб не створювати Іванові та його майбутньому зайвих клопотів, назвімо цю установу Інститутом надзвичайно важливих справ, бо займаються тут фінансами. Однак це не банк для кредитів. Бéла, Андрáш діти, 7 та 5 років Мáліна з вигляду вік встановити тяжко, хоча сьогодні сорокаріччя, автор «Апокрифу», якого вже немає в книгарнях, кілька примірників продали наприкінці п’ятдесятих. З огляду на маскування — державний службовець класу А, зачислений до Музею австрійського війська; завершена освіта з історії (основна спеціальність) та історії мистецтва (як додаткова) уможливили йому влаштуватися тут, обійнявши хорошу посаду, де має успіх без особливих зусиль, без звертання на себе уваги будь-якими втручаннями в справи, амбітністю, особливими запитами, чи то зухвалими помислами удосконалити процедури та службову кореспонденцію між Міністерством оборони на Набережній Франца Йозефа[4] та Музеєм у Арсеналі[5], який, хоч і не надто впадає в вічі, належить до найсвоєрідніших закладів нашого міста. Я паспорт — австрійський, виданий Міністерством внутрішніх справ. Завірена посвідка про громадянство. Очі кар., волосся біл., народилася в Клаґенфурті[6], далі йдуть різні дані, професія, двічі перекреслена та написана заново, адреси, перекреслені тричі, а над ними каліграфічно: проживає на Унґарґассе 6, Відень III[7]. Час сьогодні Місце Відень

Лиш над тим, який час вказати, я мала думати довго, бо сказати «сьогодні» видається мені неможливим, хоча «сьогодні» вимовляємо ми щодня, змушені вимовляти, але коли люди сповіщають мені, що вони на сьогодні планують — про завтра не може бути і мови — погляд мій, як це часто здається, не набуває відсутнього виразу, а навпаки, стає зосередженим від збентеження, що таким безнадійним є моє ставлення до цього «сьогодні», пройти крізь яке я можу лише в панічному страхові та шаленому поспіху, так само й писати про нього, чи то з почуттям панічного страху тільки сказати, що відбувається, — бо все, що написано про Сьогодні, без вагань треба знищити, подібно до того, як рвуть, бгають, до кінця не дописують, не відсилають справжніх листів, бо йдеться у них про сьогодні, а в жоднім Сьогодні вони вже не дійдуть.

Той, хто хоч раз написав у розпуці листа, наскрізь пройнятого благанням, щоб потім усе ж порвати його і викинути, знає найкраще, що важать оці «сьогодні». Та чи не знайомі кожному ці ледь зрозумілі записки: «Приходьте, якщо тільки можете, якщо Ви хочете, якщо я лиш вправі про це Вас просити! О п’ятій, кав’ярня Ландман!» Або телеграми: «телефонуй мені прошу негайно крп. ще сьогодні.» Або: «сьогодні це неможливо».

Бо Сьогодні — це слово, яке мають право вживати лише самогубці, для всіх інших воно не має жодного сенсу, «сьогодні» для інших є лиш означенням кожного дня, саме того, що нині; вони розуміють, що їм доведеться знову відпрацювати усі вісім годин або можна буде взяти відгул, піти куди-небудь та дещо купити, прочитати ранкову та вечірню газету, випити каву, щось забути, про щось домовитись, комусь задзвонити, одне слово — звичайний день, коли щось має відбутися, ліпше, правда, щоб не надто багато.

Однак коли я вимовляю «сьогодні», моє дихання стає переривчастим, починається аритмія, яку вже помітно на електрокардіограмі, хоча запис її не покаже, що підстава — моє Сьогодні, щораз нове, гнітюче, та мені відома причина розладу, який медики записали цим кодом тривожним, того, що передує нападу страху, що робить мене до нього вразливою, що таврує, — розладу, сьогодні суто функціонального, так вони кажуть, думають, знавці доказів. Лиш я боюся, що це саме те «сьогодні», яке мене так бентежить, надмірне, надто захопливе, і що в цьому піднесенні патологічному до останньої миті буде зі мною «сьогодні».

Якщо до єдності часу я дійшла не так випадково, як під тиском жахливого примусу, то єдністю місця завдячую одному милосердному випадку, бо не сама її віднайшла. У тій надто вже неймовірній єдності я пізнала себе, орієнтуюся в ній, о, іще як, бо місцем в цілому є Відень, і це абсолютно не дивно, хоча, властиво, місце дії — лише одна вулиця, радше, маленький відтинок Унґарґассе, і сталося це тому, що ми, усі троє, Іван, я і Маліна, тут живемо. Коли бачиш світ із району третього, коли маєш таку малу перспективу, тоді, звичайно, можеш схилитися навіть до того, щоб якось вирізнити Унґарґассе, щось про неї дізнатися, вихваляти та надавати їй певного значення. Можна було б сказати, що ця вулиця особлива, бо початок її — в досить тихім, привітнім місці поблизу Гоймаркту[8], і звідси, де я живу, можна побачити не лише Штадтпарк[9], а й грізну будівлю Великого ринку та Центральну митну управу. Ми ще поміж статечними, замкненими будинками, і лише за будинком Івана, того, що під номером 9, з двома левами з бронзи на брамі, ця вулиця стає чимраз неспокійніша та безладніша, позбавлена жодного плану, хоча й прямує до дипломатичного блоку, залишає його,