Мáліна - Інгеборг Бахман

того, як з’явився у моєму житті. Однак щось мене берегло, а може, я сама собі заощадила, що не зустрілась із ним надто рано. Це могло статися вже на трамвайній зупинці ліній Е2 та Н2, поблизу Штадтпарку, бракувало цілком небагато, щоб усе почалося. Маліна стояв там з газетою, а я вдавала, мов не бачу його, та понад краєм своєї газети стежила пильно за ним і не могла відгадати, чи справді він так занурився у читання газети, чи спостеріг, що я уважно дивлюся, вдаюсь до гіпнози, намагаюся примусити його звести очі. Я, і примусити Маліну! Я загадувала собі, якщо першим приїде Е2,то все буде добре, ради Бога, хоча б не приїхав спочатку несимпатичний Н2 або G2, який їздить лише час від часу, і потім справді над’їхав Е2, та коли я вскочила в другий вагон, Маліна зник, його не було ані в першому, ані в моєму вагоні, хоча й на зупинці він не лишився. Він міг раптом забігти на станцію залізниці міської, саме в ту мить, коли я відвернулась від нього, не міг же він розчинитися у повітрі. Я не могла цього пояснити, шукала його, виглядала, не знала причин поведінки, ні його, ні моєї, і це нуртувало в мені цілий день. Однак усе вже далеко в минулому, і немає часу про це говорити. За кілька років подібне сталося з нами знову в лекційній залі, у Мюнхені. Раптом він став біля мене, рушив потім кілька кроків вперед, крізь штовханину студентів, пошукав собі місце, поглянув назад, а я, від хвилювання близька до зомління, слухала півторагодинну доповідь «Мистецтво в епоху техніки»[28] і шукала, шукала Маліну в цьому людському тлумі, приреченому тихо сидіти та в захваті слухати. Того вечора я зрозуміла нарешті, що не хочу мати нічого спільного ані з мистецтвом, ані з технікою, ні з цією епохою, що навряд чи хотіла б займатись мотивами, темами та проблемами, які публічно тут розглядали, і того вечора я зрозуміла, що жадаю лиш Маліни, і все, що я хочу пізнати, має прийти від нього. На закінчення я разом з іншими аплодувала із запалом, двоє людей із Мюнхена зайнялися мною й допомагали вийти із зали, один тримав попід руку, другий переконував із розумним виглядом, інші хотіли розпочати розмову, а я дивилась лише на Маліну, котрий теж намагався дістатись до виходу, хоч дуже повільно, і я змогла наздогнати його і вчинити щось неймовірне: я штовхнула його, так, наче хтось підштовхнув мене, наче на нього я падаю, і справді, я впала на нього. Тепер він не міг мене не помітити, хоча я не певна, чи справді він бачив мене, натомість саме тоді я вперше почула, який в нього голос, спокійний, коректний, рівний: вибачте.

Я не знайшла на це відповіді, бо ще ніколи ніхто до мене так не звертався, і не була переконана, чи просить він у мене пробачення, чи вибачає сам, сльози так швидко навернулись мені на очі, що я не змогла слідкувати за ним, і, щоб ніхто не помітив, я дивилась додолу, вийняла з сумочки носову хустинку й пошепки мовила, що хтось мені наступив на ногу. Коли я знову підвела погляд, Маліна вже загубився у натовпі.

У Відні я більше його не шукала, в моїй уяві він був за кордоном, і в безнадії я все ходила вниз до Штадтпарку, бо машини тоді ще не мала. Одного ранку я дещо дізналась про нього з газети, хоча в повідомленні йшлося цілком не про нього, а, головне, про похорон Марії Маліни, найпомпезніший та на більший із тих, які тільки могли влаштувати віденці, добровільно і, звичайно, лише задля самої акторки. У скорботній процесії брав тоді участь і брат Марії, дуже талановитий, молодий, відомий письменник (справді відомим він ще не був, це журналісти допомогли йому швидко здобути одноденної слави). Бо Марії Маліні у той час, коли міністри та управителі, критики та гімназисти з ґальорки в нескінченній похоронній процесії прямували до Центрального цвинтаря, не потрібен був брат, який написав лиш одну, нікому не знану книжку, і взагалі був «ніхто». Ті три означення «молодий, талановитий, відомий» — вимагав його гардероб цього дня всенародного трауру.

Про цей третій контакт із ним через газету, який був мало приємним і знову мав однобокий характер, ми ніколи не говорили, так, ніби його він зовсім не стосувався, особливо мене. Бо в тім втраченім часі, коли ми ще не могли запитати один в одного імені, а тим паче, розповісти щось про своє життя, я називала його для себе «Євгеній», бо «Принц Євгеній[29], шляхетний лицар» — це була моя перша пісня, яку я мусила вивчити, і водночас перше чоловіче ім’я; воно відразу мені сподобалось, як і назва міста «Белґрад», екзотичність й значущість якого розвіялися лише тоді, коли з’ясувалося, що Маліна не з Белґраду, а всього-на-всього, як і я, з-під кордону із Югославією, і не раз, як колись, ми говоримо ще один одному щось словенською чи по-венедськи: Jaz in ti. In ti in jaz[30]. А взагалі ми не маємо абсолютно потреби говорити про наші минулі хороші дні, бо дні стають усе кращими, і я зі сміхом згадую ті часи, коли злостилась на Маліну, що так довго давав мені марнувати час з іншими та на інше, за що я засудила його на вигнання з Белґраду, позбавила імені, ще й вигадувала таємничі історії — часами був він авантюристом, або філістером чи шпигуном, а коли я була у кращому гуморі, забирала його з дійсності й оселяла в казки та легенди, називала його Флорізелем[31], Дроздобородом[32], але найбільше любила його перевтілювати в образ святого Юрія, який убив змія, щоб міг з'явитися Клаґенфурт[33], на тому великому багновищі, де не росло нічого, щоб могло там постати моє перше місто; і ось, після стількох пустих ігор я, зовсім знічена, повернулася у зневірі туди, до єдино слушної думки, що Маліна справді у Відні, і що я в цьому місті, де мала стільки можливостей, щоб зустріти його, та постійно з ним розминалась. Я навіть висловлювалась щодо Маліни, коли йшла розмова про нього, хоч траплялося це не часто. Є ще один гидкий спогад, хоч сьогодні він не завдає мені жодного болю: я мала потребу вдавати, ніби теж з ним знайома, ніби знаю дещо про нього,