Мáліна - Інгеборг Бахман
Нарешті я почала зважати на свою плоть, тіло, яке від зневаги до нього стало мені байдужим, я відчуваю, як всередині все оживає, як м’язи вивільняються від судоми, яка їх невпинно зводила, як напруження відпускає гладку й поперек посмуговану мускулатуру, як обидві нервові системи рівночасно підлягають конверсії, бо нічого не відбувається виразніше, аніж саме оця конверсія, цей спокути процес, очищення, живий доказ, чіткий та фактичний, який піддається навіть вимірюванню та окресленню за допомогою найновіших метафізичних методик. Як то добре, що я в ту ж мить зрозуміла, що захопило мене тієї першої хвилі, і що завдяки тому я відразу, без лицемірства, без усілякого удавання, пішла разом з Іваном. Я не згаяла ані хвилі, бо подію таку, яку передбачити неможливо, про яку не вдасться заздалегідь дізнатись, щось почути чи прочитати, таку подію треба максимально поквапити, щоб вона змогла взагалі відбутися. Яка-небудь дрібниця могла її задушити ще в зародку, удавити, спинити від самого початку, бо надто вразливими є зародження та поява цієї найбільшої сили на світі, бо світ хворий, і не хоче до зволити, щоб з’явилась вона, ця здорова сила. Автомобільний клаксон міг би втрутитись до нашого першого речення, поліцейський міг би записувати погано запаркований моторолер, поміж нами міг би пройти нахабно якийсь перехожий із ґвалтом, водій будь-якого фургону із вантажем міг би закрити нам вид, Боже мій, неможливо навіть подумати, скільки всього могло б стати нам на заваді! Увагу мою могла б привернути сирена машини невідкладної допомоги, і я подивилася б на проїжджу частину вулиці замість того, щоб розглядати букет золотоглавих лілей у вітрині квіткарні, або хтось попросив би в Івана вогню, і мене б він тоді не побачив. Оскільки на нас чигало стільки загроз, оскільки навіть три фрази, промовлені тут, під вітриною, були б надто довгими, ми швидко покинули разом це гаряче й таке небезпечне місце, облишивши усілякі справи. Тому нам треба було достатньо часу, щоб вийти за межі перших коротких речень, які не мали жодного значення. Навіть не знаю, чи можна було б сьогодні сказати, про що ми говоримо між собою і чи можемо вести розмову як інші люди. Однак ми не квапимося. У нас попереду ще все життя[51], каже Іван.
Так чи інакше, ми освоїли кілька перших груп речень, немудрих початків, напівфраз, закінчень, оповитих ореолом взаємного порозуміння, і більшість із них можна було дотепер віднайти поміж фраз телефонних. Ми вправляємо їх постійно, бо Іван телефонує до мене раз із бюро, що на Кернтнеррінґу, вдруге — пізно пополудні або ввечері з дому.
Алло. Алло?[52]
То я, хто ж іще
Так, звичайно, пробач
Як я? А ти?
Не знаю. Сьогодні ввечері?
Я так погано тебе розумію
Погано? Що? Такти можеш
Я чую погано, ти можеш
Що? Чи щось трапилося?
Ні, нічого, може пізніше ти мені ще
Звичайно, зателефоную тобі пізніше
Мені потрібно сьогодні ще з друзями
Ну, якщо ти не можеш, тоді
Я не казав цього, тільки якщо ти не
У кожному разі, телефонуватимемо пізніше
Добре, але близько шостої, бо
Однак для мене це вже запізно
Для мене, властиво, теж, але
Сьогодні, напевно, не має сенсу
Хтось до тебе прийшов?
Ні, лише панна Єлінек…
А, то ти уже не сама
Але прошу тебе пізніше, обов’язково, прошу!
У кожного з нас — свої друзі, а поза тим — знайомі, дуже рідко взаємно ми знаємо, про кого йдеться і як ці особи звуться. З друзями та знайомими повинні деколи ходити до ресторану, хоча б на хвилю зайти до кав’ярні, або зайнятися чужоземцями, яких немає куди подіти, переважно маємо ще дочекатись дзвінка. Хоча б лишень раз, тільки єдиний раз волею випадку сталося так, щоб ми зустрілись з Іваном у місті, він — в оточенні якихось людей, я — в оточенні інших людей, тоді він мав би, нарешті, збагнути, що я можу виглядати інакше, що одягатись я вмію (у чому він сумнівається), що говіркою я теж можу бути (у чому він сумнівається іще більше). Бо у його присутності я замовкаю, бо навіть скупі слова: добре, зараз, так, і, але, потім, ох! мають такий заряд, що коли виходять із мене для нього, то мають стократне значення, разів тисячу більш вимовні, ніж захопливі оповідання, анекдоти, бравурні словесні баталії, все, що чули від мене друзі й знайомі, жести, капризи, манери удавані, бо для Івана я нічого не можу вдавати, не роблю перед ним нічого, щоб видаватися, і я вдячна, коли можу йому приготувати напій та їжу, таємно почистити деколи черевики, маю право поратися з рідиною від плям біля його піджака, а слова: Ось, готово! важать для мене більше, ніж чоло морщити над ресторанним меню, блискуче видніти перед людьми, вести запальну дискусію, більше, ніж збирання руки цілунків та прохання про нову зустріч, запальні поїздки додому з приятелями, ще один келишок у барі Лоос, навсібіч поцілунки та: невдовзі побачимось! Бо якщо Іван іде на обід до Захера[53], звичайно ж на кошт інституту і тому, що повинен, то я, безумовно, маю зустріч пізно пополудні у Блакитному барі у того ж Захера, і зустрітися нам не вдасться, навіть коли б я хотіла спровокувати це або перешкодити, бо сьогодні я на вечері у Штадткрузі[54], а Іван з чужоземцями вже поїхав за місто, до Ґрінцінґу[55], завтра я маю показати кільком знайомим Гайліґенштадт[56] і Нусдорф[57], про що я у відчаї думаю, а він із паном якимось обідатиме у Трьох гусарів. Багато людей приїжджає до нього здаля, і до мене приїжджають здаля, і це не дає нам побачитись, сьогодні, наприклад, нам не лишається окрім як знову телефонувати. І навколо нашої першої групи телефонних фраз збирається, при квапливих зустрічах, перед тим, як ми розійдемося, щоб бути з тими чужими людьми, зовсім нова група фраз, дотичних до слова «наприклад».
Іван каже, що постійно чує від мене «наприклад». І щоб відучити мене від фраз із «наприклад», він
