Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Вранці Ярослав їде. Принаймні я не бачу його машину біля воріт.

І що це означає? Він передумав? Чи ще повернеться?

Занадто багато міркувань як для короткого безневинного діалогу. Хоч уночі мене на частини ламало! Так хотілося ухвалити якесь рішення! Бажано, єдине вірне.

Чого приховувати, я надихнулася. Повірила у ті нещасні п'ять відсотків.

Я багато думала про те, що Влад настояв би на реабілітації. Якомога швидше. Не гаючи часу. Будь-якою ціною. Тому що щодня, по суті, зменшується шанс на повне відновлення та повернення у спорт. Брат завжди підтримував мене. І хоча мати часто і жартівливо розповідала, що він не хотів мати сестру, наші стосунки були ідеальними. Один за одного горою. Завжди і скрізь.

На кухні за сніданком збираються всі члени нашої родини. На чолі столу вітчим. Він просить мене сісти ліворуч. Свердлить поглядом і щось міцно думає.

Бабуся метушиться і ставить переді мною тарілку з їжею. Це омлет із овочами, як я люблю.

Наколовши на вилку стручкову квасолю, обводжу присутніх уважним поглядом. Всі такі загадкові й малобалакучі, ніби більше за мене знають. І це мені не подобається. Зовсім! Це через Ярослава, так?

- Ну що, Соня… — нарешті вимовляє вітчим, відсунувши від себе порожню тарілку. - Готова до разючих змін?

Їжа застряє десь у горлі. Я відкашлююсь і тягнуся до склянки з водою.

- Напевно, готова, — ніяково стискаю плечима.

- Що означає «напевно»? — хмуриться Роман Геннадійович. — Ми з Ярославом уже домовилися.

- Ну, якщо домовилися, то чому мене питаєте?

Іскриста напруга відчувається кожною клітиною тіла. Я неприємно здригаюся і знову втикаюся в тарілку.

- А я не розумію! — вклинюється у розмову Галя. — Тату, навіщо грати при цьому весілля?

- Весілля? – настає моя черга дивуватися. — Хтось одружується?

- Так! - Відповідає сестра. - Ти! Це не чесно!

- Яка нісенітниця, вгамуйся. Я не збираюся виходити заміж. Не з моїм діагнозом.

- А тато каже, що…

Вітчим з усієї дурі вдаряє долонями по столу, примусивши посуд на кілька сантиметрів відірватися від поверхні.

- Ану ша-а! Всім мовчати! — грізно гарчить він.

Я дивлюся на матір, але та лише відвертається. Що за всесвітня несправедливість? Про що йде мова? Що несе Галя? Чому я нічого не розумію, тоді як решта в курсі?

- Я не збираюся мовчати, — заявляю Романові Геннадійовичу. — Про яке весілля ви все кажете?

- Люба, ти думала, що ми з матір'ю так просто відпустимо тебе пожити до чоловіка? Га?

- О, Боже! Але, це не якийсь чоловік. Яр. Ярослав!

- Соня, не кип'ятись, - просить мене мати, опустивши долоню на мою руку і злегка стиснувши при цьому. - Ярослав допоможе тобі. Але якою ціною?

Щойно я відкриваю рота, щоб сказати щось на свій захист, як голос знову подає вітчим:

- Щоб потім у подолі нам з матір'ю принесла? Нагуляне дитя? У селі що потім скажуть? Що Кулаков не виховав доньку?

- Я не ваша донька! І мені начхати, що скажуть у вашому селищі!

Обличчя Романа Геннадійовича покривається багряними плямами. Раніше ми цілком мирно співіснували на одній території. Я намагалася не лізти і зайвий раз не висуватися. Максимально можливо приймала нового чоловіка матері, хоча вона, м'яко кажучи, ніколи не вміла вибирати чоловіків. Якщо закохувалась, то з головою. Потопала, віддавала всю себе. І потім боляче обпалювалася.

- Поки ти живеш у моєму домі, поки спиш на моїх простирадлах, поки їси їжу, на яку я потом і кров'ю заробив, ти, Софіє, робитимеш так, як я сказав!

Його гучний голос вібрує у барабанних перетинках. Мене трясе та накриває після звинувачень та докорів. Можливо, тому що він має рацію. Зараз я не працюю, не вчуся. Сиджу у них із матір'ю на шиї.

Дрібні підробітки не рахуються. Я створюю обкладинки для книг, роблю банери та арти. Творю у фотошопі наскільки дозволяють знання та фантазія. Але цього, звичайно, недостатньо, щоб гордо заявити, ніби я роблю щось корисне.

Всі свої великі накопичення я давно спустила на пошуки брата. Влад вирушив на службу і через короткий час перестав виходити на зв'язок. Він вважається зниклим безвісти, але я не втрачаю спроб його знайти.

Ні слова не говорячи, я встаю з місця і виходжу з кухні. Чую лагідний голос бабусі, яка благає мене повернутися і як слід поснідати. Чую саркастичну відповідь від Галі. Мовляв, чого ви паритеся? Відійде і повернеться лопати бутерброди. Голодною не залишиться.

Зачинившись у себе в кімнаті, я переводжу подих і ніяк не можу повірити в те, що відбувається. Мене хочуть видати заміж! І за кого? За Ярослава Жарова! Якщо дитячим мріям з роками властиво збуватися, то зараз точно не вдалий час. Чому саме зараз? Чому, коли я ледве пересуваюся? Чому не в той період, коли я пурхала по полю в короткій спідничці з ракеткою в руці і привертала увагу всіх хлопців? Усіх, крім одного.

Через півгодини до спальні приходить мати. Вона намагається вмовити мене увійти в її становище.