Не кохай мене - Ольга Джокер

Напнувши штани, я чую довгоочікуване клацання вхідних дверей. Роздягаюся і навіщось застрибую під ковдру, намагаючись вдати, що я зовсім не істеричка. Приглушаю нічник.

Яр заходить у мою кімнату за хвилину. Застигає в дверях і дивиться прямо. Бідне моє серце робить один різкий перекид за іншим. І ні на мить не вщухає.

- Ти заспокоїв дитину? Знайшов її батьків? - Запитую, вище натягуючи ковдру.

- Там далеко не дитина виявилася, — усміхається Ярослав. - Цілком собі доросла п'яна дівка, яку покинув хлопець.

- Бідолаха…

- Вона сиділа в альтанці і глушила коньяк. Пропонувала випити разом із нею, потім напрошувалася в гості.

- А ти? — питаю сиплим голосом.

- Викликав їй таксі і підкинув кілька сотень на дорогу. Сказав, що в мене вдома дружина, а так із радістю запросив би.

- Йди до біса! - Ображено дую губи і опускаю голову на подушку.

Жаров знімає футболку, оголюючи досконале тіло і робить декілька кроків до ліжка. Залізши під ковдру, притискає мене до себе. Він твердий та гарячий. Шумно дихає мені в потилицю.

- Вибач, — звертаюся до Яра. - Даремно підняла тебе.

Шорстка долоня пробирається під мою футболку і безцеремонно огладжує живіт і стискає груди. До сліпучих іскор перед очима.

Дихання перехоплює, пульс розриває скроні. Низ живота наповнюється свинцевою тяжістю.

- Даремно, звичайно, — хрипко відповідає Ярослав. — Тепер я теж не дам тобі заснути.