Няня для тирана - Ая Кучер
Проблема.
Я не очікувала почути, що я його кохання на все життя. Наречена, дівчина, кохана – я не настільки наївна. Але в грудях жевріла неприємна надія, що я хоча б йому важлива чи дорога.
Але «проблема» б’є під дих сильніше, ніж труп та страх за власне життя.
Розмріялася, Арино. Наївна ідіотка.
Клик гальмує на узбіччі й тягнеться, щоб заглушити машину. Тільки зараз помічаю, що й досі тримаю його за руку. Хочу відпустити, але чоловік погладжує кісточки, і мене ніби б’є струмом.
– Зараз поїдемо додому. Мені потрібно просто все обміркувати та заспокоїтися. Ти не дурепа, але я все ж таки скажу, що про те, що сталося, не повинні знати. Ні Куля, ні Віра, ні твоя найкраща подруга, з якою ти хочеш попліткувати. Для всіх ми покаталися містом, забрали щось на квартирі, де ти жила. І повернулися назад.
– Ти правильно сказав, я не дурепа, - і не проблема. Я вириваю долоню, щулячись від холоду. Одягти б назад комбінезон, але незручно і довго. А ще не хочеться робити це під пильним поглядом чоловіка.
Він мовчки дивиться на мене, хитає головою, а потім заводить машину, продовжуючи шлях.
Я абсолютно спокійна, коли ми в’їжджаємо на територію будинку. Нас не переслідували, не чекали поліціянти, Клик не пустив мені кулю в лоб на дорозі.
Краще приводів для радості в мене ще не було.
Водій Клика не виходить нас зустріти, і це те ж добре. Я згрібаю свої речі в купу, навіть не думаючи прикривати оголені ноги. За три секинди від машини до ґанку метра нічого не станеться.
Клик бере сина на руки, заносить до будинку. Монстрик схожий на лінивця. Його довгі худі ноги й руки звисають, як палиці, бовтаючись у повітрі. Але сам він не прокидається.
– Я віднесу його і подзвоню. Дай мені телефон.
– У тебе що, телефону нема?
– Дзвонити буду зі свого. Але хочу бути впевненим, що це ти нікому не дзвонитимеш.
Я віддаю мобільник, розуміючи, що я не маю іншого виходу. Але десь у валізі валяється старий кнопковий, який я давала Алеку, коли він був довго без мене. Якщо Клик його не знайшов – маю запасний план.
Іду разом із чоловіком нагору, допомагаючи відкрити двері та вкласти сина в ліжко.
– Навіть не прокинувся, - Клик здивовано оглядає монстрика.
– Він любитель поспати. Я... Ми можемо поговорити про це вранці? Я дуже втомилася і просто не готова до всього. Будь ласка.
Клик дивиться на мене якийсь час, але потім киває. Він робить крок назустріч мені, але я не можу себе стримати й відхиляюсь. Усередині тліє віра, що він не вбивав Баширова. Але бути цілком упевненою я не можу.
Чоловік залишає мене, закриваючи за собою двері. А в мене серце готове вистрибнути із грудей. Треба щось робити.
Єдиний шанс врятуватися – бігти. Зараз негайно. В інше місто, за сотні кілометрів, де ніхто не знає людину по прізвищу Ларіна і де зможу розпочати нове життя.
Або звернуся до Ігоря. Все розповім чесно, і нехай він вигадує, як вчинити. Головне, вибратися з дому, а далі розберуся.
План дозріває миттєво.
– Алеку, - я сідаю навпочіпки біля ліжка і гальмую сина.
Я чую, як чоловік спускається вниз. Чекати, доки він засне, небезпечно. Раптом він до ранку не спатиме? Потрібно забиратися звідси якнайшвидше.
Син часто моргає і потирає сонні очі. Головне, щоб зараз він не почав вередувати. Але все обходиться. Він позіхає і тягнеться, але виглядає досить бадьорим.
– Вже ланок?
– Ні. Але в мене до тебе важливе завдання. Як наша гра з поліціянтами, лише цікавіше. Ти готовий?
– Я готовий, готовий, готовий!
– Тобі треба тихо підійти до вхідних дверей. Так, щоб Клик тебе не побачив. Ми граємо з ним у хованки, і мамі дуже потрібно виграти. Добре?
Син захоплено киває, але дивиться на мене деякий час, ніби намагаючись зрозуміти, що насправді відбувається. Потім широко посміхається, киваючи, і кидається геть із кімнати.
Почекавши трохи, я запихаю в рюкзак найважливіші речі. Які не можна відновити. На решту начхати.
А потім підходжу до вікна, прикидаючи висоту стрибка. Від висоти та думок, що буде, якщо я невдало стрибну, мене трохи каламутить. Летіти (падати) метрів шість, не більше. Якщо все зробити правильно, то максимальна загроза – вивернена кісточка.
