Няня для тирана - Ая Кучер

– Так. Звісно! Нічого не було, я нічого не бачила, Клик. І нічого не чула. І взагалі ми обоє спали у хаті. Ні! Не спали, а дивились фільм. Або ще щось.

– Арін.

Клик проводить рукою по шиї, спускаючись нижче, до грудей.

У мене мурашки табуном проходять по шкірі й внизу все наливається жаром.

Я хвора.

Клик вбив людину. Його труп лежить поверхом нижче. А я сама прив’язана до столу, щоби не могла втекти. І при всьому цьому така проста ласка чоловіка відразу викликає в моєму тілі відгук.

– Я не вбивав його.

– Не вбивав. Я згодна.

– Ні! – чоловік нависає наді мною, обхоплюючи обличчя двома руками. Зовсім близько. – Послухай мене, Арін. Я не вдаю і не брешу. Я справді не вбивав Баширова. Не скажу, що ця сука не заслуговувала. Але це зробив не я.

Завмираю в його руках, намагаючись не видавати суміш своїх емоцій. Я хочу вірити чоловікові. Але його пістолет, реакція, поведінка. Все це вказує на те, що він займається не просто відмиванням грошей.

– Нам треба забиратися звідси. Я тебе відпущу, але ти повинна пообіцяти, що більше не тікатимеш. Спробуєш драпанути – відхопиш, ясно?

– Ясно.

Ось начебто втішає, допомагає, а потім залякує і пістолет не ховає. І як мені поводитися? Як йому довіряти?

Чоловік повільно розв’язує вузли й простягає мені руку, допомагаючи підвестися. Я потираю червоні сліди на зап’ястях, намагаючись вгамувати біль. Клик не просить прощення,  а просто йде на вихід.

Я ховаю пояс у кишеню і йду за ним.

– Вирішила повторити зв’язування вдома?

– Мрій. На ньому моя ДНК.

Клик стискає мою долоню у своїй. Швидко спускається сходами. Я ледве встигаю за ним. Не дивно,  що не змогла втекти від нього.

– Ти колись бачила труп?

– Якось.

Тоді я мала одну істерику за іншою. З моменту, як мене витягли з машини я перестала адекватно поводитися на довгий час, гублячись у днях і тижнях.

Але бездихане посиніле тіло в труні я запам’ятала добре. Гарне укладання, надто рожева помада та відчуття застиглої усмішки на губах. Ось-ось відкриються очі й виявиться, що все просто кошмар.

– Добре тримаєшся.

– Я воліла б, щоб у мене не було ситуацій, у яких мені потрібно триматися.

Я дратуюсь, відчуваючи, як паніка і страх відступають. Добре, отже, мій прекрасний захисний механізм почав діяти. Нарешті! Через стільки випробувань у мозку щось клацає, відключаючи надто яскраві емоції. Тільки логіка та холодна голова.

Простягаю чоловікові свою рукавичку, щоб він не наслідив. Вона йому мала, але це краще, ніж сподіватися на недбалість працівників. Поки Клик обшукує Баширова, я йду до столика адміністратора.

– Що ти робиш?

– Дивлюся, чи немає запису із відеокамер. Принаймні на ноуті адміністратора.

– Знаєш, у мене починає з’являтись відчуття, що серед нас профі саме ти.

– Я переглянула багато детективів.

Видимих камер у приміщенні немає, що дуже дивно для такого дорогого салону. Невже ніхто з багатих відвідувачок жодного разу не заявляв про зникнення? Слабо віриться.

Зате в журналі записів виявляється знайоме ім’я. Віра. Вона була тут кілька днів тому та скористалася повним пакетом різних процедур. Я роблю знімки на телефон, поки не бачить Клик. Час її відвідування і всіх інших гостей того дня. Вона могла когось стежити.

Навряд чи Віра просто прийшла до салону Баширова посеред тижня, щоби поплавати в джакузі.

– Ходімо. Зараз же.

Повертаюся до Клика, ніби всередині все не кричало бігти від нього подалі.

– А телефон Баширова?

– Я зробив потрібні знімки на свій і залишив при ньому.

– Не взяв із собою?

– Щоб нас менти вистежили за пів години?

Ідіотка. Не подумала про таку дрібницю. Натомість буде порада на майбутнє. Побачиш труп, не забирай його телефон. Прекрасно, вкажу у резюме як захоплення.

– Чому ми не вийдемо через головний вхід?

– Краще виходити так само як і зайшли.

Я киваю, більше не ставлячи запитань. Мені хочеться говорити,  щоб заповнити мертву тишу (з мертвим тілом у залі, ха), але чоловік не збирається підтримувати розмову.

А я і не наполягаю, мовчки плетучися слідом за чоловіком. Мені здається, що зараз через всі кути вискочать злочинці й почнуть стріляти. Відчуття не покидає,  поки я не віддаю ключі чоловікові та ми не сядемо в машину. Там тривога трохи відпускає.

Я відкидаюсь на сидіння,  намагаючись привести себе до тями. Не таке я уявляла, коли погоджувалася на роботу Ігоря.

Якщо Клик не вбивця, але носить з собою пістолет,  яка ймовірність, що він не вб’є мене, коли дізнається про шпигунство?