Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Я викликаю таксі та їду у сторону лікарні, де лежить Галя. Була думка зірвати з роботи Ярослава, адже він завжди казав, щоб не соромилася і дзвонила йому будь-коли. Але мені ніяково відривати його через дрібниці. Тим більше, скільки там у Галі речей… Смішно.

Я заходжу до палати, коли зведена сестра застібає блискавку на дорожній сумці. Вона виглядає набагато краще, ніж колись потрапила сюди. Щоправда, схудла небагато. Але це й не дивно з таким стресом.

- Ти швидко, - вимовляє Галя, посміхнувшись.

- Ага. Пробок немає – доїхала за лічені хвилини. Як настрій?

- Страшно… додому страшно повертатися. Раптом тато щось пронюхає?

Хочеться відповісти, що якщо Роман Геннадійович не запідозрив дочку у вагітності, то і після аборту ні про що не здогадається. Але я прикушую язик. Жартувати над Галею більше не хочеться. Все ж таки після того, що сталося, ставлення до неї змінилося на краще.

Двері в палату відчиняються і заходить Санна. Як завжди зібрана і серйозна. Жоден м'яз на її красивому обличчі не видає жодної емоції. Лише холодність. Так, від Санни віє лютневим морозним холодом.

- Галино, перш ніж віддати тобі виписку — мені треба провести контрольний огляд та дати рекомендації, — хитає вона головою. - Поспішила ти зі зборами.

- Чорт, - зітхає сестра.

- Чекаю в оглядовий на нижньому поверсі.

Санна виходить, а Галя дивиться на мене винним поглядом.

- Сильно квапишся?

- Та ні, — стискаю плечима. – Давай я заберу твої речі та почекаю у кафешці на першому поверсі.

- Дякую, Сонько! Щиро дякую!

Сестра виходить із палати, я слідом за нею. З речей у неї лише одна невелика сумка, але вона важка – це факт. Думаю, що Галі не варто зайвий раз напружуватися, щоб не провокувати і так ослаблений організм.

На першому поверсі лікарні є невелика одноповерхова прибудова. Я відразу ж її помітила ще в перший день, коли ми привезли Галю. Тут завжди повно людей та величезні черги, бо до найближчого продуктового супермаркету щонайменше десять хвилин ходьби.

Я заходжу всередину і озираюсь. Висока барна стійка, багато випічки та напоїв на будь-який смак. Простенький ремонт, пару-трійку столів та оригінальний розписний орнамент на стіні. А ще кондиціонер… Сорочка прилипла до спини через аномально спекотну погоду, тому довгоочікувана прохолода приємно остуджує шкіру.

У кафешці багато людей, але один крихітний столик біля стіни все ж таки порожній. Швидко ставлю дорожню сумку на стілець, щоб ніхто не зайняв місце і прямую до каси, щоб вивчити пропоноване меню. Вранці я не встигла як слід поснідати, а після були заняття в реабілітаційному центрі, тому мій шлунок давно дає зрозуміти, що його слід заповнити.

Переді мною невелика черга. Я встигаю визначитися із замовленням і помріяти, що робитиму сьогодні ввечері з Яром. Наші домашні посиденьки мені до вподоби. Ми рідко де буваємо разом. З одного боку, я розумію, що Ярослав молодий і, по суті, вільний чоловік, а з іншого – мені важко грати не свою роль на публіку, перебуваючи поруч із ним.

- Мені, будь ласка, слойку з куркою, шоколадний круасан і велику склянку латте.

- Це все замовлення? – цікавиться продавець.

У роті накопичується слина. Можна було дозволити собі ще щось, наприклад, те симпатичне тістечко з дзеркальною глазур'ю та вишнею посередині, але якщо я хочу повернутися в спорт, то зайва вага зіграє мені в мінус.

Чекати на замовлення доводиться буквально дві хвилини, тому я, взявши в обидві руки їжу і каву, розвертаюся, щоб повернутися до столу, але випадково стикаюся з відвідувачкою, яка стояла за моєю спиною і проливаю каву на її дивовижну шовкову блузку ніжно-рожевого відтінку.

Я з жахом дивлюся як прямо по центру розповзається потворна коричнева пляма і думаю тільки про те, чи відіпреться колись настільки красива річ?

- От йолки-моталки! - хитаю головою і ніяк не можу відірвати погляд від блузки. - Вибачте будь ласка!

- Йолки-моталки… Хм. Вперше чую.

Голос приємний, мелодійний. Віддалено-знайомий. Я нарешті піднімаю погляд і вперше дивлюся відвідувачці у вічі, інстинктивно відхиляючись назад і упираючись стегнами об стійку. Треба ж такому статися, але каву я пролила на бездоганну блузу Радміли.

- Так моя бабуся любить лаятись, — відповідаю тремтячим голосом.

Міла трохи посміхається. Дуже незвично бачити її настільки близько і наживо. Вона одного зі мною зросту, а віку... приблизно однолітка Ярослава. Сірі очі, розпущене пряме волосся та ідеальний непомітний макіяж як для світлої пори доби. Радміла розглядає мене, а я її. І начхати, що за нами зібралася пристойна черга.

- Йолки-палки – чула. А це щось новеньке, — вимовляє вона задумливо і бере зі стійки серветки, які пропонує їй продавець.

Я не знаю куди себе подіти і чи потрібно кинутись Радмілі на допомогу, адже з моєї вини забруднений її одяг. Черга збільшується, людей стає дедалі більше. Лунають обурені вигуки, щоб ми відходили від каси і не заважали людям, тому я просто прямую до свого столу і, прибравши сумку, плюхаюся на стілець.