Не кохай мене - Ольга Джокер

- Запізнюєшся, Софіє, — докоряє мені реабілітолог.

- Це не моя провина, слово честі! - переводжу стрілки на Ярослава.

- Дивись мені, — жартівливо жмуриться лікар.

Зробивши глибоку затяжку, він викидає сигарету в смітник і йде. Сергій Іванович добрий. Після нашої неформальної зустрічі в клубі він чомусь перепитав, чи не виникло у нас із чоловіком бурхливого конфлікту. Виявляється, він переживав, чи не розпускає Яр руки. Я запевнила лікаря, що Жаров, звичайно, поводиться часом як придурок, але він точно не б'ється. А якби бився, то я б із таким не жила.

- Соня, привіт! - Звідки не візьмись з'являється масажист Ігор.

У спортивному одязі та з невеликою дорожньою сумкою на плечі. Я вітаю його та обертаюся до Ярослава. Весь персонал у зборі. Час займатися відновленням на повну силу.

- Все? Я можу йти? — питаю Жарова. — Жодних побажань не буде?

Я вимовляю це до слова, не маючи на увазі нічого такого, але Ярослав дивно звужує очі при цьому і окидає мене чіпким прискіпливим поглядом.

- По можливості надягай бюстгальтер, коли виходиш надвір, — відповідає нарешті. - Це всі побажання на сьогодні.

Він сідає в машину і різко рушає з місця, залишивши після себе хмару пилюки і змусивши мене спантеличено дивитися йому вслід.