Роман крізь час - Люсі Лі
Маша
Прокидаюся від яскравого сонячного світла, що тонким променем пробивався крізь просвіт завішених портьєр. Відкриваю очі, та натикаюся поглядом на темні шовкові простирадла.
Що було вчора, і де я?
Від різкого підйому, голова йде кругом, і я застогнавши падаю на подушку. За відчуттями, знову вчора пила. Це вже не випадковість, а закономірність. Мабуть, спілкування з Іркою все-таки не пройшло для мене дарма.
Так це ми розібрали, а тепер на порядку денному друге питання… чому я в чужій спальні. Відповідь приходить раніше ніж я додумала свою думку.
– Максим… Вікторович! - голосно прохрипіла, та одразу прикрила долонею рота згадавши усний договір, що вчора уклала зі своїм шефом.
От халепа.
Схаменувшись починаю шукати свій одяг. Добре що чоловіка поряд не було, а то б на місці з сорому згоріла.
Згадавши що свій одяг я навіщось залишила у ванній кімнаті, готуючись до пристрасної ночі з шефом, яка, до речі, так і не відбулася, мишкою вислизаю зі спальні.
Цікаво чому Максим учора, так і не скористався можливістю взяти мене? Адже я вже майже була готова на це. Чого він хоче досягнути, відтягуючи цей момент?
Звісно прокинувшись зранку вже декілька разів шкодую що погодилася на цю принизливу угоду. Але як мені тепер з неї злізти, я не мала жодного уявлення.
Поки розмірковую на тему відносин зі Свердловим, як і була у чоловічій футболці виходжу в величезний хол. Який поєднував у собі їдальню з сучасну кухню. Остання була огороджена барною стійкою, зробленою в клубному стилі з високими табуретами. Друга половина холу була зоною відпочинку оформленою у стилі «затишного мінімалізму».
Там стояли м'які меблі, величезний диван, на якому ми із Максимом вчора сиділи, та два крісла. Також м'який пуф з білої шкіри ближче до панорамного вікна з якого відкривається чудовий краєвид на місто.
В зоні відпочинку підлогу покриває килим світло-сірого кольору. По центру плетений чайний столик зі скляною стільницею, а на стіні висить величезна плазма з вбудованими в неї ж потужними колонками. Справжній домашній кінотеатр, моя давня мрія.
Наче зачарована оглядаю заможне оздоблення квартири боса, та навіть не чую тихі кроки босих ніг.
– Машо, прокинулася вже? - чую позаду себе низький голос Свердлова, та від несподіванки підстрибую на місці.
Обернувшись бачу ніби в уповільненій зйомці як в кімнату впливає сам бог Громовержець Перун, власною персоною.
Потужний м'язистий торс, мого боса спокусливо перекочуються під смаглявою шкірою в такт плавним рухам чоловіка. Вузькі стегна недбало обмотані банним рушником. Гладка шкіра блищить від крапель води, що ще не встигли висохнути після душу.
– Як пити хочеться, — ледь чутно шепочу, заворожливо дивлячись на вологі краплі на його шкірі. Так би й злизала.
– Що Вибач? - схиливши голову набік, перепитує чоловік.
– Нічого, — схаменувшись, одразу відводжу погляд від спокусливого чоловічого тіла.
Фух! Маша, не можна мріяти про цього чоловіка. Це заборонено, навіть не зважаючи на укладений з ним договір.
Спробувала відсмикнути фантазію, що не на жарт розгулялася.
– Поки ти спала, я вирішив трішки позайматися, — пропалюючи мене поглядом, продовжує говорити чоловік. – У мене на другому поверсі невеликий спортзал, якщо бажаєш … можеш теж позайматися? - підіймає смоляну брів. І дивиться так, що якось це виходить двозначно.
– Е-е-е, я не досить добре себе почуваю..., після вчорашнього, — глитнувши, пробую дивиться куди завгодно, тільки не на оголений торс Свердлова.
Називається відчуй себе самкою бабуїна у шлюбний період.
– Зараз я переодягнуся і зварю нам каву. - грайливо підморгнувши, чоловік йде переодягатися повз мене до спальні.
Шкода звісно, роздягненим він подобається мені значно більше. Бог мій, про що я зараз думаю.
Проводжу чоловіка поглядом, та відверто ковзаю очима по потужній спині, міцним сідницям, та несподівано збуджуюсь від побаченого.
Схаменувшись, силою пробую відволіктися від нав'язливих думок про близькість із власним шефом. Але в мене мало що виходить.
Та-а-ак Машо, швидко взяла себе в руки й перемикнула свідомість у річище початкового плану втечі, а не зґвалтування, ні в чому невинного Свердлова.
Наче прочитавши мої думки, несподівано чую його голос з кімнати:
– І до речі, збігти звідси не вийде, двері зачинені на ключ, а ключ у дуже надійному місці.
– Трясця йому, — лаюся у пів голосу, щоб Максим не почув. Так, і який у нас там був план Б? Зґвалтувати шефа, — радісно підкидає мені послана в дальній кут підсвідомість.
І поки я тупцюючи на одному місці, гарячково намагаюся привести до ладу розумовий процес, цей потік сексуальності й чарівності повертається з кімнати, на моє розчарування, вже повністю одягнений.
– І ще одне, твої речі в яких ти була вчора, я віддав своїй економці, вона їх упорядкує й освіжить, — говорячи це Максим посміхається настільки щиро, що замість того, щоб обуритися, мій рот сам по собі розтягується у відповідь.
І стою я така, всміхаюся йому на всю свою зім'яту в нерівному бою з шефськими подушками, моську. От дурепа…, тобі вчора умови виставили, а вночі навіть не схотіли, а ти тут розлилася щасливою калюжкою перед ним.
– А коли мені вже можна до дому? - питаю коли сідаю пити, смачно пахку каву, що приготував мені бос.
– Я про це якраз хотів з тобою поговорити, — стискає сильними довгими пальцями білу порцелянову філіжанку. – Ти не поїдеш до дому.
– Як це? - ледь не давлячись кавою, видихаю.
– Ти нічого не подумай, я не збираюся тебе тримати у себе вдома силою.
– А мені здається, це саме на те схоже, — скидаю на чоловіка обурений погляд. - Спочатку цей договір, а зараз ще й до дому не випускаєш.
– Пускаю, але тільки для того, щоб ти могла зібрати свої речі й переїхати до нової квартири, яку тобі винаймає фірма, — дивиться напружено мені в очі. – Я одразу не сказав, але для наших співробітників, що не мають свого житла фірма надає таку можливість.
