(не) Ідеальний бос - Аксінія Найт

* * * Від імені Алексісу * * *

Алекс повернувся додому і з його голови не виходила вся ця ситуація з Ніколь. Він не розумів, навіщо вона їздила до лікарні, якщо зрештою вийшла звідти майже відразу, та ще й у сльозах. Чоловік жодного разу не стикався з подібними ситуаціями, а якщо бути точним намагався максимально їх уникати. Але цього разу не вийшло. Чоловік не зміг пройти повз дівчину і залишити її під дощем.

У якийсь момент йому спало на думку знову вирушити в клуб, щоб позбутися дурних думок, але також швидко вона і зникла. Перед його очима залишився сумний погляд блакитних очей, який не залишив його байдужим.

З ранку Алекс приїхав на роботу в поганому настрої. Знову він потрапив у затор з вини одного з водіїв, який вирішив зранку влаштувати серйозну аварію на дорозі, зачепивши кілька машин.

Коли він увійшов до приміщення ресторану, то зрозумів, що все одно встиг до того, як персонал почне збиратися. Чоловік подався до свого кабінету і несподівано почув, що на кухні хтось є. Вперше він побачив Ніколь так рано на робочому місці. Вона була вже одягнена у свою нову форму і щось старанно готувала.

– Ви вирішили потренуватися перед початком робочого дня, міс Флорес? – вирішив чоловік таки виявити свою присутність і помітив, як дівчина навіть здригнулася від його появи.

– Хіба можна так лякати, містере Коулман?! – грубо обурилася у відповідь дівчина, повертаючись до боса.

– Ну якби Ви частіше з'являлися на кухні в такий ранній час, то знали б, що я приходжу набагато раніше за всіх своїх співробітників, – посміхнувся він у відповідь, але зауважив, що очі нового шеф-кухаря були червоними, а обличчя трохи опухлим від сліз.

– Дякую що попередили. Тепер знатиму, що раніше робочого часу приходити не варто, – виразила Ніколь, що навіть не помітила, як чоловік, зробивши кілька кроків, виявився ближчим до неї.

– Чому Ви так мене боїтеся? Я ж не звір якийсь… – зовсім тихим голосом спитав він.

– А хто вам сказав, що я боюся? – не втомлювалася від їхніх суперечок дівчина, повертаючись обличчям до боса. Вони стояли так близько, що вона обпалювала його своїм подихом.

– Ваша поведінка, міс Флорес. Ви захищаєтеся щоразу, коли бачите мене. Наважуся припустити, що така реакція може бути на всіх чоловіків, а не тільки на мене.

Ніколь подивилася на боса здивованим поглядом, але Алексу вдалося помітити в її очах зовсім інші приховані емоції, ніби він дійсно мав рацію у своєму припущенні. Але дівчина швидко відвернулася і продовжила готувати свою страву.

– Ви помиляєтесь, містере Коулман. Дуже помиляєтесь. Вибачте, але мені потрібно підготуватися до початку робочого дня, доки нікого немає.

– Так, звичайно, міс Флорес. Не смію більше Вас відволікати, – Алексіс швидким кроком вийшов із кухні, прямуючи до свого кабінету. Він не міг зрозуміти, чому так гостро реагував на відповіді дівчини, але не збирався більше цього з'ясовувати.

Пропрацювавши весь день у своєму кабінеті без виходу до зали чи на кухню, чоловік відклав останній підписаний документ. Коли він подивився, який був час, то зрозумів, що ресторан вже давно закритий для відвідувачів і швидше за все він залишився один у приміщенні. Але охорона знала про його звичку затримуватися допізна і ніколи не турбувала.

Алексіс забрав свої речі і збирався йти додому, коли помітив, як на кухні горіло світло. Почуття дежавю на мить промайнуло в голові, і чоловік одразу попрямував до джерела світла. Він побачив, що Ніколь сиділа на стільці спиною до дверей і тримала чашку з гарячим напоєм. Вона явно не чула, що була не одна, занурена у свої думки.

– Міс Флорес, Ви напрочуд працелюбні сьогодні! – з усмішкою промовив чоловік, мимоволі намагаючись її підколоти.

– А Вас, судячи з усього, приваблюють такі ж трудоголіки, як і Ви сам, так? – виразила дівчина, не бажаючи навіть повертатися до боса.

– У Вас усе нормально? Може, я можу чимось допомогти? – оаптом стурбовано запитав Алекс, не розуміючи свою реакцію. Але щось у його співробітниці викликало питання та хвилювання. І найдивовижніше – бажання чимось допомогти.

– Яка вам різниця? Чи вирішили раптом пограти в містера благородного лицаря? – несподівано засміялася Ніка крізь сльози, що ледве стримувалися.

– Ви помиляєтесь, я далеко не лицар, міс Флорес. Але ніщо людське мені не чуже, – зітхнув господар ресторану, спершись на стіл поруч із дівчиною. – Я зазвичай не лізу ні до кого з розпитуваннями, але так уже вийшло, що я став мимовільним свідком.

– Можете не продовжувати, містере Коулман. Те, що сталося в лікарні, особисто Вас жодним чином не стосується. І будьте певні, що ця ситуація ніяк не вплине на роботу.

– Ніколь… – несподівано пролунало від нього звернення на ім'я до дівчини.

– Здається, Ви забули свій принцип, містере Коулман! – вона спеціально наголосила на зверненні до нього. – Я не збираюся жертвувати роботою через якісь Ваші наміри та домисли в мій бік. Дайте мені п'ять хвилин, і я одразу піду додому.

– Перепрошую, міс Флорес, - розгубився Алекс і від своєї реакції, і від реакції дівчини на цей момент. Швидким кроком він вийшов із приміщення, залишаючи Ніку одну на кухні.