за свої національні погляди та твори; у 1939–1940 pp. уник арешту органами НКВС, виїхавши з сім’єю до Львова, а потім до Кракова, але у вересні 1941 р. був заарештований ґестапо за підозрою в приналежності до ОУН і перебував у Львівській тюрмі. Після звільнення жив у лікаря Мар’яна Панчишина і працював у Народній лічниці ім. Андрея Шептицького. З другим приходом більшовиків улітку 1944 р. переховувався у митрополичих палатах, став особистим лікарем митрополита Андрея, який на той час уже потребував постійного медичного догляду. Після арешту митрополита Йосифа Сліпого та обшуку митрополичих палат був вилучений також і архів Кархута. Сам Кархут пішов у підпілля у Словітські ліси на Львівщині і лікував повстанців, за що був у 1945 р. заарештований і засуджений на 15 років таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував у різних таборах Сибіру й Казахстану. Після звільнення у 1955 р. якийсь час працював лікарем, але невдовзі знову був засуджений на вісім років каторжних робіт (1956–1964). У 1965 р. повернувся до родини в Коломию, працював лікарем, писав художні твори, вивчав лікарські рослини, написав дві фундаментальні праці з фітотерапії: “Ліки навколо нас” (2-ге вид.: Київ 1975) та “Жива аптека” (видана посмертно — Київ 1992). Помер 9 жовтня 1980 р. Про нього див.: Голгота Василя Кархута: Статті, публікації, бібліографія / ред.-упоряд. М. Васильчук. Коломия 2005. ">[500] і ще одного поляка. Консиліюм ствердив поважний стан, і отець Климентій дав рано Митрополитові Маслосвятіє. Коли стан був вже грізний, я видав до львівських церков зарядження про молитви за недужого. Я заходив до отця Климентія і до доктора Кархута. Був я і в Митрополита, і він прийняв мене дуже чемно. Другий раз я був також, але він вже не був зовсім притомний. Все ж таки я не припускав, що його кінець приближається так скоро. Деякі відомості приносили ще о. Ковальський, о. Куницький і сказали, що побоюються вже кінця. Я все ще був доброї думки. 1-го листопада 1944 року я був десь вийшов, а між 3–4 год. пополудні прийшов до мене отець Климентій, щоби я прийшов до тіла митрополита Андрея. Ми прийшли оба до спальні, я помолився і о. Климентій сказав, щоби я перебрав владу. Пригадую собі, як слуга повторяв слова покійного: “Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи”.
Про смерть Митрополита я повідомив ґенерала міста і посадника. Треба було зарядити похорон. Тіло вбрав брат-студит Атанасій, і його зложено до провізоричної труни в митрополичій молитовниці, і опісля я відправив панахиду, а по панахиді тіло перенесено до катедри і виставлено його на останнє пращання. Прийшов і згаданий уповноважений, якого звали міністром[501], з кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої почекальні і дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них большевицьке вантажне авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: “То наше хамство нам більше шкодить, ніж американська чи інша розвідка”.
Тіло лежало в катедрі цілий тиждень, а на неділю я з капітулою рішив похорон. За той час могли довідатися і на провінції, і приїхати, хто міг. В суботу чи п’ятницю прийшов знову уповноважений і заявив, що правительство рішило не брати участи в похороні, тому що покійний не був прихильний для большевиків, але він сам приватно візьме участь, як приватна особа. Отець Котів старався десь про катафалок, але в неділю, коли я правив заупокійну Службу Божу, приступив до мене котрийсь з священиків і сказав, що не хочуть дати катафалька, бо я зарядив похоронний похід через місто з поворотом назад до Св. Юра. Впродовж тижня студити зробили металеву трумну і до неї переложено тіло. Отець Климентій дуже боявся і прохав не нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики. В Службі Божій брали участь Перемиський єпископ Йосафат Коциловський і його помічник єпископ Григорій Лакота з двома крилошанами. Мали вони деякі труднощі з приїздом, бо Перемишль був вже тоді по польськім боці. Архиєпископ Базяк[502] відправив “Реквієм”, але не пішов у поході. Латинську Службу Божу правив і архиєпископ Твардовський[503], який опісля дістав запалення легенів і помер. Тож і я відправив рівно ж в польській катедрі заупокійну Службу Божу і відчитав Євангеліє при винесенні тіла, але в поході я не брав участи, тому що архиєпископ Базяк обмежився тільки до панахиди в церкві. Від вірмен правив митрат Каєтанович
