Спомини - Йосип Сліпий

(1960–1962). У 1954 р. захистив докторську дисертацію у Московському державному юридичному інституті. Точна дата смерти Миколи Паше-Озерського невідома: за одними даними він помер у лютому 1962, а за іншими — не раніше першої декади березня 1962 р. Про нього Сліпий пише детальніше трохи далі. Про нього див.: Володимир Качмар. Паше-Озерський Микола Миколайович: життєвий шлях та наукові інтереси // Медичне право 4 (II) (2009) 141–145. ">[493]. Він ходив часто до Митрополита, давав різні ради і вияснення, а пізніше те все перекручував і на процесі виступав проти мене і проти Митрополита, обвинюючи нас про якусь шпіонаж, не знаю, в чию користь. Митрополит навіть поручав його до ґубернаторату, бо він не мав з чого утримуватися.

Опісля уповноважений прийшов сам до Митрополита і був також у мене та говорив вже зовсім іншим тоном, навіть приязно, якби нічого не було. Він звернувся до Митрополита, щоби дав якусь заяву чи повитання, і Митрополит зробив це на сесії собору в Св. Юрі, називаючи їх прихід “весною”, що вони прийшли і розмовляють прихильно та ввічливо і що “ми бачимо в них братів”, і в тому тоні говорив далі[494]. На соборі він [уповноважений] не був, але привіт взяв опісля для уряду і, як говорено, правительство не було вдоволене з цього привіту, хоч я сказав по соборі Митрополитові, що, може, було забагато, одначе показується, що ні.

Коли приїхав вже обласний[495], то я пішов до нього, здається, з о. Чорняком[496], щоби большевики не займали Духовної семінарії. На це сказав він мені, що всі віроісповідання стараються про признання з боку держави і те саме повинна зробити наша Церква, щоб мати забезпечене існування, і в тій цілі треба вислати делеґацію до Москви. Вернувши, я переповів це Митрополитові, і він скоро згодився, скликав ще на нараду єпископів Будку і Чарнецького. Після того став він думати, кого вислати. Не хотів висилати мене, о. Климентій відказувався і радив о. Костельника, о. Котіва[497] і о. Будзінського[498]. Тим часом стан здоров’я Митрополита погіршувався, пухлина ніг підносилася щораз вище, а лічив його тоді доктор Кархут. Саме той згаданий уповноважений, будучи раз в мене, радив закликати радянських лікарів на консіліюм, щоби я пізніше не мав жодних закидів. Я не думав скликати консиліюм радянських лікарів, бо боявся, але сказав о. Климентієві, що добре було би скликати консиліюм. І ми рішилися на доктора Чарнецького, серцевого спеціяліста, що мешкав на вулиці Оссолінських[499], доктора Кархута