Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

Постать Кирпоноса не оцінена й сьогодні. Яким він був, правильно чинив чи неправильно, те – невідомо. А може, воно вже й непотрібне нікому, може, воно тривожить тільки мене та ще жменьку земляків? У нашому столітті на наших очах чимало подій пролетіли, неначе вихори по воді, сховавши в глибинах сутнє, викинувши на берег сміттєвий наплав. Скільки введено до слави фальшивих імен, скільки справжніх звитяжців та чесних людей омовлено, знеславлено, або просто зметено наплавною хвилею, потрібні зусилля поколінь істориків, щоб виявити повну правду.

…Доживали в Києві віку, один на бульварі Шевченка, другий – на Чоколівці, двоє моїх земляків – Точоний та Січкар, один з них – командир полку, другий – комісар, а хто саме командир і комісар, вже не пам’ятаю. Вони теж не могли нічого до пуття розказати, адже обоє – ніжинці, а ніжинський полк із першої української дивізії випав. Випав, згубився, зник, не було його! Як відомо, в дивізії – чотири полки, а згадували тільки два – Богунський і Таращанський. У книгах, у фільмах, у підручниках – лише два. Ніжинський, а також Новгород-Сіверський було наказано забути. Бо вони… вар’ювали проти Щорса, коли він, уже після взяття Києва, став командиром дивізії, не визнавали його влади. Та й самі Точоний та Січкар, замість того, щоб зійтися та погомоніти ладком, випити компоту чи квасу, всю решту свого життя писали один на одного доповідні (доноси) – до ЦК партії, до прокуратури, до військового трибуналу. Написати щось правдиве про Щорса їм було зась, хоч ненавиділи вони його смертельно. Січкар стрілявся зі Щорсом на дуелі… Можу уявити муки Точоного, який щодня з вікна свого будинку на бульварі Шевченка бачив пам’ятник Щорсу («На кобилу виліз» – Січкар мені наодинці). А писали один на одного, бо в Чернігівському музеї дві фотографії Точоного, а Січкарева – одна. Зате в Ніжинській районній газеті частіше писали про Січкаря, ніж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли приміряти її до людського життя. Ще крихкішого й марнішого. Звитяжні були обидва, Січкар пережив страшенну трагедію – всю його родину порубали шаблями денікінці. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось більше, не в тому справа. І ось Січкар вимагав судити Точоного за Дорогінську трагедію. До війни її урочисто відмічали щороку.

…Ішов Україною Махно, наблизився до Ніжина, й там вирішили дати відсіч. Зібрали працівників ГПУ, двох воєнізованих заводів, колишніх партизанів, мобілізували ніжинських візників… Фантасмагорична картина – сто сімдесят фаетонів, бричок, прольоток з озброєними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетіла махновська кіннота. Розшалілі коні мчали полем фаетони, брички, вітер тріпав кучерські бороди… Врятувалося лише кілька чоловік. Один з них – Минька, мій односелець, пізніше – заслужений артист УРСР, керівник хору Південно-західної залізниці. Шабля ударила його плазом. Минька підібрали, відлежувався по госпіталях, воював, а коли вернувся до Ніжина, побачив своє прізвище на стелі серед прізвищ інших загиблих. Пішов до секретаря ніжинського окружкому партії, який теж побував під Дорогінкою й також залишився живий, обнялися, поцілувалися, закурили. І тоді Минько каже: треба зрубати з каменя моє ім’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на відповідь: з’їдь з Ніжина к такій матері, щоб я тебе не бачив. До завтра з’їдь. Інакше – розстріляю. Ти знаєш, скільки ми заплатили за ту каменюку?

Про це мені розповідав сам Минько. Через тридцять, і сорок, і п’ятдесят років Січкар вимагав для Точоного розстрілу за Дорогінську трагедію – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нібито до ладу не провів розвідку.

Того всього вже немає. Либонь, ніхто його й не згадає, окрім мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоєне життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця і замерзала в жилах кров. За віщо? Задля чого? Щоб потім… Ет, всі ми знаємо все й так. Як і оте, банальне: історія нічого не навчає. Партизани, банди, привезені з Москви «від Леніна» (від Троцького) золоті п’ятірки – на розгортання боротьби, які потім хтось привласнив, а по тому перестрілялися просто на засіданні штабу; й дореволюційний вчитель Іваненко, борець за правду, з істинною вірою в світле прийдешнє, і командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом і уникав людей. Нічого того немає. Може, й не було?

Одначе, на мою думку, всі ті трагедії менш повчальні та маліють перед трагедією роду моєї матері, роду Бутків із Володькової Дівиці, згодом Червоних Партизанів (нині назву повернуто), що на захід від Ніжина. Веркиївка – на північний схід, Червоні Партизани – на північний захід, вони – ніби двоє ніжинових крил, двоє сіл із населенням ще до революції більше як по десять тисяч душ, розташовані на майже однаковій відстані від міста. І ландшафт їхній схожий – ліси та болота, і історія буйна та славна (а подеколи й безславна), відтак присипана попелом забуття. Одначе й коріння дідового, по матері, роду не проглядається в глибінь. Відомо лише, що мій дід, Бутко Онуфрій Давидович, був козацького ковальського роду, заможний, мешкав у чималому будинку під бляхою, біля хати – пів десятини доброго саду, хліви та обори, кохався в добрих конях, пишався ними, жили в достатку, хоч землі мав мало – три чи чотири десятини, а дітей – одинадцятеро. Багатії були тоді всілякі.

Ось привів дід свою «команду» на жнива до сусіда. У того понад сто десятин землі, й починалася вона від хати, біля хати двір у десятину, по двору бігає бугай, гребе ратицею землю – не треба і собаки.

Дід із синами і дочками, пожнивувавши, обідають за хатою в саду. На ґанок виходить дружина господаря, зсохла, зчорніла тітка. І до чоловіка: «Омеляновичу, Омеляновичу, дай сальця затовкти борщ» (в коморі на сволоку висять мішки ще з позаторішнім салом). «Ич, дурна баба, що придумала». «Люди оно бідніші, а їдять кашу з салом». «Через те вони й прийшли до мене найматися, а не я до них». Худобу Омелянович пасе до пізньої осені по чужих городах, а сам переступає босими ногами на межі, трава на якій вже взялася інеєм. Худющі коні не можуть витягнути нагору навантаженого воза, він лупить їх пужалом, а тоді шаленіє і кусає. І дуже гнівався, коли кінь випорожнювався, «викидав із себе корм»: «тільки й знаєш, що сереш».

Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цілий самовар. Бувало, підходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, і я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотіла». А коли вона