Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

1936 року під час зустрічі у Празі генерал Сальський запропонував Василеві налагодити зв'язок з польським консулом у Празі «для шпигунської діяльності на користь Польщі». Кубанець відкинув і цю пропозицію [25, арк. 13, 15, 22]. Прохода та члени його вояцького товариства готувалися «виступити проти Совєтського Союзу» [25, арк. 13]. Відкритий бій вважався справою шляхетнішою, ніж шпигунство.

Чехословаччина була зручним місцем для нарад уряду УНР. Щороку сюди навідувався президент Андрій Лівицький. Тоді з Польщі, Франції та чехословацьких міст з'їжджалися міністри екзильного уряду та провідні діячі уенерівського середовища, зокрема Борис Іваницький, Кость Мацієвич, Максим Славінський, Олександр Лотоцький, Валентин Садовський та інші. Засідання відбувалися в одному із празьких готелів, чи у Карлсбаді, чи іншому місті. Від кубанців у нарадах, як правило, брали участь Кузьма Безкровний та кубанський прем'єр Василь Іванис.

Українські діячі обмінювалися інформацією, обговорювали та аналізували події. Зібрання були конспіративними. Зустрічався з Андрієм Лівицьким і Василь Прохода.

Якось Андрій Лівицький, повертаючись із празької наради до Варшави, запросив Проходу приїхати на розмову в містечко Колін. Тут вони проговорили цілий вечір. Виявилося, що Лівицький знав про вихід Проходи з БУДу. Значить, прем'єр був сам пов'язаний з цією масонською ложею. Попри це, голова еміграційного уряду закликав «тісно зімкнути свої ряди під прапором УНР, а не розпорошуватись». «Він хотів переконати мене в правдивості лінії Уряду УНР, — згадував кубанець, — а мій вихід з БУДу розцінював як відмову від тактики боротьби і навіть ідеології УНР…» [97, с. 74].

— Чому полковник Архип Кмета, підполковник Василь Филонович, сотник Володимир Шевченко залишаються вірними урядові УНР і погоджуються на його орієнтацію на Польщу в надії, що вона допоможе в боротьбі проти Москви? Чому ви проти такої тактики?..

Василь майже годину терпляче слухав людину, яка перетворилася на маріонетку ворожої держави. Потім відповів приблизно так:

— Пане президенте! Для політичної діяльності на чужині ґрунту немає… Еміграція не має ні своєї скарбниці, ні свого війська. Ми, колишні вояки, без військової амуніції, без власного обозу, розпорошені по всій Європі, не є військовою силою. Тому немає чого гратися у вояків. Ми можемо об'єднуватися лише у ветеранські організації для моральної і матеріальної підтримки один одного та національно-культурної праці. Головне — не здеморалізуватись і не опаскудити світлий шлях збройної боротьби. Коли політики в 1917 році проґавили час для творення військової сили, то тепер, на еміграції, творення її є ілюзією. Цього я Сальському не говорив, щоб не образити його…

Василь зробив паузу.

— Тепер щодо орієнтації на Польщу… Наше історичне минуле, недавній 1920 рік, нинішні пацифікації мирного населення Галичини і Волині є доказом, що Варшава не ліпше Москви. Я не хочу бути ні грязюкою Москви, ні варшавським сміттям. Під прапором УНР треба йти правдивим шляхом, а не манівцями. І якщо я не хочу йти манівцями, це не означає, що я дезертирував з поля бою, як ви сказали. Вибачте, але погрози неіснуючим військом та заяви націоналістів про зв'язки з населенням України дали привід Москві організувати гучний процес СВУ, обвинувативши культурних працівників у зв'язку із закордоном. Така політика веде до винищення української інтелігенції, без якої не постане незалежна Україна. Я був би справді варшавським сміттям, якби задля вигоди, проти власного переконання та сумління, продовжував блукати манівцями еміграційного політиканства…

— Коли вас матеріяльний бік справи не цікавить, то, власне, нам нема про що говорити, — несподівано відверто мовив Андрій Лівицький.

Він, напевно, вважав, що Прохода вийшов з БУДу, бо не одержував винагороди за роботу в громадських організаціях.

— Я лише хотів запропонувати вам допомогу, — докинув «доброзичливець».

Якби Лівицький був чесний, то сказав би, що на польські гроші хоче купити лояльність авторитетного в ЧСР українського діяча і зробити його агентом польського впливу в державі, яка надала прихисток тисячам українських емігрантів. Саме такою була еміграційна політика уряду, що опинився на узбіччі!

Василь делікатно подякував за «шляхетну» пропозицію.

— Національно-суспільну чинність я проводжу з власного переконання та почуття громадського обов'язку, а не задля матеріальної вигоди, — сказав він.

— Виходить, що ті, хто отримує матеріальну допомогу для політичної праці, є запроданцями… — з гіркотою мовив прем'єр маріонеткового уряду. — Не ставте питання так гостро. Не ми перші. Перед нами були Драгоманов, Грушевський, врешті, Союз визволення України. А у росіян — Герцен, Плеханов… Що ж, і вони були запроданцями?

— Я не кваліфікую як запроданство еміграційну політичну діяльність, коли вона має ідейний характер. Але хибна тактика може привести на шлях запроданства. Тут залежить, від кого беруться гроші… Ідея УНР має велику силу, але тактика її діячів була помилковою на своїй землі, а на еміграції зійшла на манівці. Між іншим, я визнав Петлюру ідейним вождем нації лише тоді, коли він покинув Варшаву і став на сторожі ідеї…

— Ви занадто суворо ставитесь до помилок і слабкостей тих, хто взявся очолювати національний рух. Ми, члени уряду УНР, не святі, теж хочемо їсти хліб, та, може, ще і з маслом…

— Вибачте, але від вашої діяльності більше зла, як добра. Бо, з одного боку, вона дає большевикам привід лякати підсовєтських українців повторенням польського походу, а відтак нищити борців за самобутність української культури. З іншого боку, така ваша політика паралізує активність українців, які сподіваються, що справді прийде уряд УНР з армією і визволить від диктатури російського пролетаріату. Це веде до нищення сотень тисяч борців та пригнічення мільйонів… І все це — задля матеріального влаштування кількох сотень емігрантів…

— Все ж не розумію, чому б вам не прийняти допомоги, наприклад, для видання часопису «Село», — ще раз спробував спокусити підполковника голова уряду. — Це б тільки допомогло пропаганді аграрної ідеології…

— Прийняти допомогу означало б: «На чиєму возі їдеш, того пісню співай!»

— Ну, що ж, щасти вам Боже.