Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Упродовж наступних сорока років життя Рокфеллер-молодший зіллє майже 6 мільйонів доларів фундації його сім’ї на дослідження сексу (включно з такими повномасштабними проектами як Заплановане батьківство за програмою Маргарет Сангер; Сангер, яка також щиро вірила у євгеніку, згодом міцно засяде за дослідження, що призведе до винайдення протизаплідних таблеток). Справді, як стверджує історик сексології Берн Баллоу, Рокфеллери «були єдиними, хто підтримував дослідження сексу» у ті часи. Рокфеллери були незмінними творцями й диктаторами моди в тій галузі, в яку Райх приніс свої ідеї про психоаналіз та обмеження. Райх подавався на ґранти Рокфеллерів у 1936 та 1941 роках, але ніколи нічого не отримав — відторгнення, яке далося йому з болем.

Якщо б Рокфеллери, фінансуючи дослідження сексу, гналися за утисками сексуальності чи контролю росту населення, то це б відгукнулося. Наукові дані, збір яких уможливили саме вони, згодом використають Кінзі та інші радше задля підтримки, аніж збагачення сексуальної лібералізації, для підриву, а не легітимації моральності. Кінзі запустив лавину сексуальних зізнань, що збили їх з пантелику, й п’ятдесяті почалися із серії параноїдальних ініціатив зі стримання людської сексуальності.

Кінзі відстоював позицію того, що американські сексуальні закони були древніми, сильно відрізнялися від штату до штату, їх дотримання неправильно контролювалося і вони не відображали розмаїття наявних сексуальних звичаїв та практик (закони проти гомосексуальності, перелюбу й орального сексу існували в більшості штатів). Кінзі повторював, що якщо слідувати цим законам, то теоретично 90 % чоловіків й 80 % жінок нації підпадали під арешт за те, що практикували у своєму сексуальному житті. Розмай його піддослідних починався педофілами і закінчувався політиками, а бували й такі експонати, що поєднували в собі одразу два згадані вище амплуа: «Кінзі не переставав дивуватися тому, що люди, особливо ті, які засідають у високих кабінетах, відкривалися йому, розповідаючи про те, що витворяли, — писав один із його асистентів. — Однак, згодом він почав вважати, що люди все, що забажаєш, про себе розкажуть, лиш би обставини при розмові були правильними». У декількох закритих кабінетах із вогнетривкими стінами в університеті Індіани Кінзі тримав секретні й манірно закодовані файли, що містили достатньо матеріалу, як він хвалився, аби «підірвати Америку».

22 вересня, декілька тижнів після початку війни, Фрейд зустрів у Лондоні свою смерть, зустрів із Сократівською гідністю. Рана на його щелепі, або (як він це називав) «старий добрий рак», з яким він ділив своє тіло впродовж останніх шістнадцяти років, тепер виділяла такий сірководневий сморід, що навіть його собака не наважувався наближатися. Вірджинія Вулф відвідувала його у його будинку в районі Хампстед й описувала його як «пропащого, всохлого старигана: із пустими очима, паралізованими, спазматичними рухами, незграбного, але напоготові… те, що колись палало, тепер лиш тліло»{376}. Фрейд, який пройшов невдалий курс лікування рентґенівським промінням у клініці на Гарлі-стріт, вирішив загасити те, що тліло. Він закликав свого лікаря, Макса Шура, й попросив дозволити йому прийняти завелику дозу морфіну, як вони раніше й домовилися — життя, казав, тепер «лиш мукою було».

Щойно Фрейд помер, двадцять членів (та 106 учнів) Нью-Йоркського інституту психоаналізу одразу ж почали сперечатися про його спадщину. Багатьох з них Райх знав: Енні Райх, яка тепер була ключовою фігурою в інституті, та двійко з трьох його колишніх аналітиків, Шандор Радо та Пауль Федерн формували елітний підрозділ найговіркіших борців за фрейдівські регалії. Мейнстрім психоаналізу задавали тепер Анна Фрейд та Гайнц Гартманн — останній пацієнт Фрейда. 1937 року Гартманн написав впливове есе, «Еґо-психологія та проблема адаптації», яке враз перевернуло негативну конотацію явища броні характеру догори дриґом: він запропонував, щоб аналітики пробували підсилити еґо своїх пацієнтів, аби ті могли краще контролювати потяги їхнього Ід{377}.

Гартманн, який 1941 року став керівником дослідницького відділення Нью-Йоркського інституту психоаналізу, вважав, що майстра треба наслідувати цілком й повністю, а психоаналітичні розкольники, які обрали шлях часткового сповідування позицій Фрейдової думки, були змушені знайти собі дві окремі школи. Радо очолив Асоціацію психоаналітичної й психосоматичної медицини при Колумбійському університеті, а давня приятелька Райха ще з Берлінських часів, Карен Горні, заснувала Американську асоціацію просування та розвитку психоаналізу. Попри те, що як психоаналітики вони формувалися під впливом «Аналізу характеру», тим самоописаним неофрейдівцям здавалося, що вони, як казала одна із їхніх членів, Клара Томсон, «вдосконалили ідеї Райха», відмовившись від теорії лібідо. Вони стверджували, що людей на рівні з їхніми сексуальними інстинктами формували бажання безпеки, похвали та сприйняття. Горні, наприклад, думала, що невротики взагалі не дружили із самими собою. Вона ставила собі за мету зібрати разом усі відокремлені частини їхніх особистостей під час терапії та реінтегрувати їх{378}.

Що було спільного в усіх цих шкіл, то це бажання адаптувати своїх пацієнтів до сприймання статусу кво. Позиція Горні, як і та, котру зайняв Гартманн, імпліцитно припускала, що із світом усе було гаразд і що людина просто потребувала допомоги із адаптацією до нього. То не був погляд революційний, і його консерватизм, мабуть, дивує, беручи до уваги те, що багато тих, хто його притримувався, ледве уникли загибелі у світі, з яким насправді все було не так вже й добре, і це було ясно, мов білий день. Але аналітики-біженці, будучи вдячними за другий шанс, взялися за поспішний процес асиміляції; вони шукали пристосування, а не зміни, до свого нового середовища. Як результат, психоаналіз втратив вертикаль радикальності, яка ще на початку того десятиліття була притаманною йому в Європі.

Райх вважав, що був єдиним радикальним аналітиком, який залишився на цій планеті: він, на його думку, встановлював перелік та