Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
1941 року Кінзі перестав викладати шлюбний курс, який, здавалось, хоч і був популярним серед студентів, але не давав спокою багатьом його колегам. Турман Райс, член медичної школи, який раніше був відповідальним за сексуальну освіту в університеті, лобіював заборону курсу Кінзі і скаржився на порнографічну суть ілюстрацій, що супроводжували його лекції, зізнаючись, що «один із слайдів навіть дещо завів мене». Асоціація християнських служителів написала петицію до Германа Веллса, президента університету, із вимогою зупинити викладання курсу, і Веллс змусив Кінзі обирати між викладацтвом та збиранням сексуальних історій. Через три роки після початку шлюбного курсу Кінзі вирішив закинути двадцять літ праці над вивченням оріхотворок (до якого він почасти мріятиме повернутися, але так ніколи цього і не зробить) й повністю присвятив свої таксономічні знання царині дослідження сексу.
Завдяки ґранту, який він отримав пізніше того ж року від Фундації Рокфеллера, Кінзі зміг заснувати Інститут сексуальних досліджень й найняти молодих колег, які допомагатимуть йому нарощувати ще більшу базу історій про секс. Разом із статистом Клайдом Мартіном, психологом Ворделлом Помероєм та антропологом Полом Ґебхардом Кінзі поставив перед собою амбіційне завдання витягти з людей 100 000 сексуальних зізнань (найдовше з яких зайняло 17 годин випитувань). У період між 1938 та 1956 роками їм вдалося зібрати лише 18 000, 8000 з яких Кінзі зібрав сам.
Разом зі своїм босом команда Кінзі об’їздила всю Америку як групка мандрівних комівояжерів. Кінзі казав, що його дослідники повинні бути наділені якостями «працівників компанії Фуллер Браш[45]» — тільки продавали його «комівояжери» сексуальну революцію. Гідно виконуючи свою місію, вони проводили інтерв’ю в літаках, потягах, автомобілях, між бібліотечних полиць, у закусочних, барах та готелях — малювали нову топографічну карту країни. Народні сексуальні небилиці вони записували у формі свого особливого секретного коду, вироблення і вивчення ключа якого зайняло їм шість місяців і який ніколи не існував на папері. Коли вони розділялися (бувало, що їздили і нарізно), то завжди були впевненими в тому, що навіть, якщо з ними щось трапиться, то завжди залишиться хтось один, хто знає код). Цей код навіть передавав різницю в тональних закінченнях — ТАК, Так, Так і Т-а-а-а-к. Вони спілкувалися між собою за допомогою цієї приватної мови: «Моя остання історія вподобала З більше аніж Км, хоча Го у К зробила його надто ер», — сказав Померой до Кінзі у заповненому людьми ліфті, що перекладається як: «Історія, яку мені розповіли, твердить, що оповідачу секс із тваринами подобався більше, аніж із дружиною, але орально-генітальний контакт десь на стороні також приносив йому чимало задоволення».
Ґебхард порівнював їхню команду із астронавтами, першовідкривачами, що були відділені від світу, який вивчали. «Ми постійно були такі зайняті, — пояснює він, — що коли поєднувати час, який ми проводили у своєму місті, і наше інститутське життя, то в нас не залишалося часу на будь-який інший вид соціалізації. Наприклад, наші журналістсько-дослідницькі подорожі тривали по два тижні, потім ми поверталися додому на два тижні і мали присвятити увесь цей час викладанню. Тож це було дуже обмежене життя». (Місіс Кінзі, дехто жартував, скаржилася, що не дуже й бачить свого чоловіка, відколи він почав займатися сексом.) Вінсент Новліс, який також взяв лиш декілька інтерв’ю, описував безкінечні автомобільні подорожі та життя у мотелях, немов життя у ролі підводного човна. «Ми перебували в дуже ізольованому світі зі своїми власними правилами та законами, — розказував він, — ковзаючи крізь небезпечні води, виконуючи важку місію, женучись за часом, рухаючись уперед у просторах світу, який живе своїм законом, йдучи за командиром, що керував кожною деталлю, і командою, що цілковито покладалася на нього й один на одного, бо ж судно було таким вразливим. Ніхто не міг дозволити собі зробити помилку».
* * *
Рокфеллери залишатимуться ключовими меценатами Кінзі до 1954 року, в якому, уже витративши на нього тисячі доларів, зрештою, перестануть його фінансувати. Багато критиків вбачали у тому, що Рокфеллери підтримують сексуальні дослідження Кінзі, спробу керівного класу суспільства маніпулювати людською поведінкою. Вважалося, що вони шукають способів, за допомогою яких можна було б керувати сексом. Джон Д. Рокфеллер молодший, гарячковий син найбагатшого чоловіка Америки, зацікавився дослідженням сексу, коли його 1910 року запросили очолити Велике журі Нью-Йорка, яке скликали для розгляду справи про схеми встановлення та діяння в місті проституції. Рокфеллер, чиїм єдиним незалежним досягненням на той час було головування в біблейській групі при церкві баптистів на П’ятій авеню, надихнувся досвідом від роботи в журі на присвяту себе державній службі; він почав використовувати своє величезне багатство на підтримку кампанії, яка б мала стерти це «суспільне зло» з лиця землі.
1909 року — у рік візиту Фрейда до США, — країною прокотилася паніка про «торгівлю білими рабами»[46]. Сенсаційні книги на цю тему — «Велика війна із білим рабством» і «Жорстоке та
