Карусь і ми - Софія Парфанович

Він справді заслужив собі на кращого водія, ніж я. Не зазнав би стільки лиха. Але, що робити? Карусь мусів погодитися, що в нього така водійка і що їм обом доведеться мандрувати і дружити в добрі й злі часи.

Я розказала вам про загальне враження, як його сприймає сторонній глядач. Насправді неможливо описати тут монтування всіх тисяч частин. Для цього треба б не оцього малого розділу, а цілої великої книги. Таких книг багато, і вони призначені для тих, що зокрема цікавляться виробом авт. Для нас вистане те, що ми побачили на останньому головному конвеєрі. Складання поодиноких частин відбувається на побічних конвеєрах. Їх, уже готових, подають униз, де на наших очах вмонтовують у підвіззя чи каросерії. Але й те було для нас повчальне.

Виходимо з фабрики задоволені й розумніші, ніж перед тим. Тепер уже знаємо, як постає авто. І цікаво, батьки приводять з собою дітей, головно хлопчиків, три- чотирирічних. Бачили б ви, як вони цікавляться, як радісно гомонять, спостерігаючи просування стрічки, як випитують батьків про подробиці і як потім, залишивши фабрику, уже розумними очима дивляться на батькове авто. Навіть на своє авто-іграшку, що його привезли з собою в руці, покинули на сидженні великого авта чи, навіть, поклали в кишеню. Таке малюсіньке, таку жабку. Їх особливо люблять діти.

Ми помітили це у Славка, куди одного дня поїдемо з Карусем. Тоді й розкажу вам про Славкові іграшки й наші розваги. Тепер же вертаймось до Каруся і його чи наших пригод.

Не вистачало навчання у фахового тренера, у школі їзди. Як після кожної підготови, так і тут треба практики. Треба пристосувати знання до життя. Алеж, як її набути, оцю практику?

Ясно, треба було їздити. Якнайбільше їздити! Для вас, молодих, це не проблема. Ви ще в школі набираєтесь цього знання, сідаєте за керму та й їдете. Вам легко знайти товариша чи товаришку, що вже вміє їздити, вони поправляють вас, дають вам вказівки і, нарешті, додають вам відваги. Бо відвага, окрім обережности та опанування рухів і рефлексів, необхідна. Щождо рефлексів, то, може, знаєте, що це такі рухи, яких ми не мусимо заздалегідь планувати й обдумувати. Ми виконуємо їх несамохіть, зразу, як тільки трапиться щось, що їх вимагає. Наприклад, коли ви їдете, нагло вибігає на вулицю людина. Навіть не подумавши, ви негайно натискаєте на гальми. Оцей негайний рух називаємо рефлексом.

Крім того, ви потребуєте вправи. Так сказав і мій тренер: «Тепер сідайте за керму і їдьте!» Так я й робила. На щастя, поблизу був якийсь пустир, і я по ньому трохи їздила. Але моя їзда була тверда, негнучка, неелястична, і я дуже боялася. А вже найгірше було з моїми поворотами. Наліво я довго не відважувалася повертати, але й направо воно не виходило складно. Раз авто вибігало поза половину вулиці і, якби не обережність інших водіїв, могло б дійти до зудару з їхніми возами. То знову з переляку я в’їздила на хідник, мій віз перехилявся, і мені здавалося, що ми обидвоє з Карусем зараз же лежатимемо перевертом на вулиці.

Раз я зустріла Синьоокого Пана. Він поглянув на мого Каруся, молодого, сяючого новіським лаком, блискучого хромом, і сказав:

— О! Новина! І ви вже маєте авто! А як з їздою?

— Та ви краще не питайте! — скаржилась я. — Вулиці, їхній рух, люди й вози — все разом стало для мене страховищем. Досі я сміливо ходила й переходила вулиці, а тепер, коли доводиться їздити ними, я потерпаю та ще й розглядаюся, чи не їде за мною поліційне авто. А вже її, поліції, я стала страшенно боятися! Досі я й не помічала їх на дорогах. Тепер кожний звук гудка змушує мене здригатися, наче б почула рик пантери чи лева. О, світ зробився грізний і наїжився всіма небезпеками й карами Божими.

— Ха-ха-ха! — сміявся Синьоокий Пан. — Щодо кар, то ви праві. Кари-вози, а їх справді повно. Більше, ніж можуть вмістити наші вулиці. Та на ваш страх знайдемо раду: завтра я прискочу і трохи з вами поїду. Хай ви тільки наб’єте собі руку та наберете вправи — їзда піде як по маслі.

Ага, по маслі — я подумала! — Вона і так іде, як по маслі, бо Карусь наче б плив чи ковзався. Втікає в мене з-під рук, і його колеса так і котяться, так і котяться! Здержати тяжко таку псяюху. Якби ж то годен, якби вільно їхати так собі поволеньки, крок за кроком! А то виїхав на вулицю — пускайся чимскоріш! Інакше за тобою трубитимуть, а то й виставиться з авта така зарозуміла пика й крикне: «Фармен вумен!» І то ще добре, бо інший прикладе ще гіршу лайку…

Вранці до мого вікна всміхалися панові сині очі, і день здався погідніший і життя не таке пусте. Ми сиділи в авті, і я керувала. Ми в’їхали в спокійнішу частину міста, і Синьоокий Пан учив мене повертати.

— Ви не думайте, — повчав він, — що повернути можна за одним разом. Поворот складається найменше з двох частин: одною ви стинаєте наріжник вулиці, якою їдете, а другою докінчуєте поворот на вулиці, на яку в’їздите. Тільки вправний водій вміє звернути зразу й получити оці складні рухи в один. Очевидно, коли у вас «паверстірінґ», то ви одним пальцем, так би мовити, виконуєте цілий поворот.