Карусь і ми - Софія Парфанович

Стів слухав уважно. В його очах зосередженість і задумливість. Тільки ж я не була впевнена в тому, чи розуміє він різницю між сотнею і тисячею. Та це не було важне.

— А ви мали авто? Певно ні, бо йнакше ви вміли б їздити і не потребували б боятися ні «капа» ані воріт.

— Ти ж умієш їздити, а «капа» боїшся.

Цей аргумент, мабуть, зрозумів мій співрозмовник дуже добре.

— Вел, кожний мусить! Вони дають «тикет» і можуть навіть відібрати «лайсенс».

Погане діло, значить! Напевно в розумінні Стіва поліціянт — великий і потужний чоловік. А втім, у його віці ми теж з пошаною й острахом дивились на такого пана з ґумовою палкою.

— Ні, я не мала авта. Ми щойно збирались купити, і мій чоловік учився до іспиту.

Стів здивувався:

— А це що таке?

— Я тобі скажу: у світі не так легко дістати дозвіл на їзду, як тут. В Европі то ти мусиш знати все, геть чисто все про авто. Отже, кожну його частину, і як вони прилягають одна до одної, і як розібрати віз на частини та знов скласти в одно ціле. І мусиш уміти сам направити авто.

— Чому? — питав з недовір’ям. — Тато знає багато про авто, але, як треба направити, то їде до ґаражу.

— Там такий звичай, і того вимагають, коли мають комусь дати дозвіл. Зрештою, і ґаражів та ще й з досвідченими механіками там немає так на кожному кроці, як тут.

— А ваш чоловік чим їздив до роботи? — зацікавився хлопець.

— Він ходив пішки. То не було далеко. Так, як відсіля до газолінової станції на розі вулиці Ґілберт.

— Так далеко! — аж скрикнув Стів. — Я не ходив би так далеко! Як мій тато має робити закупки на вулиці Мічіґен, то їде автом.

Далі я розказувала йому, які то міста в Европі і чим люди їздять. Я сказала, що до хворих я їздила в таксі, коли було далеко; де зручно, там їхала трамваєм, а до ближчих ішла пішки. Це вже здалось Стівові зовсім неймовірним і неможливим. Таж тут усі лікарі мають такі чудові авта! Але одна річ його зацікавила — моя спеціальність.

— То ви пані, доктор? — питав з недовір’ям.

— Так, я доктор.

— Такий, що дає «шати»?

— Такий.

Помітивши, що Стів наморщив чоло й відсунувся, я швидко додала:

— Не бійсь, тобі я не даватиму ін’єкцій!

— А чому?

Стів, як усі діти, питав багато і на все мусів дістати акуратну відповідь.

— Ну, бо ти мій учитель, і я не хочу, щоб тобі боліло.

Це звучало якось не дуже переконливо, бо Стів запитав:

— А, якби я захворів, то ви також не дасте мені пенісиліни? Мама каже, що це конче треба дати, як у кого болить горло.

Із Стівом не так легко виграти. Але навинувся мені справжній, американський аргумент:

— Ти ж не мій пацієнт! Твій тато й мама мають свого власного доктора і до нього ходять, як хтось із вас хворий.

— Ґалаксі! — сказав Стів. Його увагу привернуло нове темносинє авто.

— Ти розумієшся, як бачу, на автах.

У його очах здивування: невже ви не розумієтесь?

— Кожний мусить.

Став показувати малими забрудженими пальцями:

— То Корвейр, то Шеві, то Тондербирд, то Форд, Валіянт, то Плімут…

Нагло, відвертаючи погляд від вулиці, запитав:

— Чи ви їхали коли автом з коробки від мила?

— Ні, ніколи! Але то хіба авто для ляльок?

— Та ні, то перегонове авто. Еді зробив таке авто, але не з скриньки від мила, а з дощок. Мало справжні ґумові колеса і справжню керму, тільки не мало газу. І ми поїхали до Руж-парку — туди, де Форд і де відбуваються перегони. І він приїхав перший до мети. Сьогодні у змаганнях бере участь мій другий брат Майк.

— О, то вони справжні мотористи! І мені приємно, що ти, їхній брат, став моїм учителем.

— Швидко знову будуть перегони. Скажу татові, щоб вас узяв, як будемо їхати.

Так ми заприязнились із Стівом. Він помагав мені