Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

21.12.

Згадую Аладдина. Востаннє ми бачилися позавчора. Він прийшов до мене о десятій ранку. Ми стояли під снігом, тримаючись за руки. Дивовижне відчуття! Він не хотів іти. Він так дивився на мене! Але попрощався й пішов. От і все. Листа я так і не віддала.

Царівна

24.12.

Товста Аза наговорила пліток новоприбулим. Тепер Міші не дозволяють спілкуватися зі мною. Не пускають до нашого під’їзду. Ватажок групи, проходячи, пробурчав:

— Ми з вами розберемося!

Незрозуміло, що ми їм зробили, у чому винні? Мабуть, у тому, що не п’ємо. Не беремо участі в казна-чому. Терпимо голод, не ходимо грабувати чужі будинки. А їжі немає.

У пожежному колодязі з водою плаває дохлий кіт, але воду пили, і нічого. Ніхто не відмовився і ніхто не захворів. Живі. Зараз частіше топимо сніг і п’ємо. Тільки з відра снігу — склянка води. У сусідок-бабусь — мішок макаронів. Вони не діляться.

Перед тим як піти з дому, макарони приніс Мансур. У той момент його мати щедро відсипала нам цінне частування. Тепер наші сусіди їдять свої макарони самі.

Матінка моя — дурна. Вона всіх підгодовувала восени. У тому числі й Азу. Тоді в нас були харчі. Тепер нічого немає, крім кілограма гнилого борошна. Сьогодні сильно стріляли з гармат. Горіли верхні поверхи, і частина з них обвалилася. Вибуховою хвилею зламало замкнені двері на другому поверсі. Мама зв’язала їх між собою і водночас прив’язала до поруччя сходів. Але в наш під’їзд прийшли Аза, Ліна, дядько Валера та інші сусіди. Вони сказали:

— Голод! Іде голод! — і стали шукати їжу у квартирах.

Ми знайшли банку варення. Я їла варення ложкою, доки мене не стало нудити. Наша основна їжа — склянка води, одна ложка борошна й покришена туди цибуля. Випиваємо і лягаємо.

П’ять кішок у нас уже померли. Мама ховала їх у садах-городах за будинком. Над кожною ридала, як над дитиною. Залишився один кіт. Великий і смугастий. Він, як і нові люди, з’явився з іншого району міста. Ми звемо його Хаттаб. Кіт дуже хоче жити! Їсть солоні помідори! Гризе напівсиру, без масла, перепічку. (Рецепт простий: сода, вода зі снігу, гниле борошно й розігріта на вогнищі під обстрілом порожня сковорідка.) Кіт приносить убитих обгорілих птахів. У когось періодично краде сушену рибу. Йому щастить — не попадається! Учора ми відняли в кота Хаттаба шматок риби й миттю з’їли!

У дворі мешканці поставили круглу велику сіть. Насипали крихт. Ловлять голубів у саморобну пастку. Ловлять, ловлять… Тільки голуби не ловляться.

Сьогодні наполегливо били по нашому будинку з гармат. З одного і з іншого боку. Ми приймали сусідок з онуком у себе в рятівній ніші коридору. Часом, навпаки, самі перебігали в їхній коридор — посидіти на підлозі. Обстріл тривав кілька годин. Снаряди стали влучати до нас у двір.

Яким чином ми живі?! Своєю ерудицією мені займатися немає коли. Ранній підйом, о 04.00. Шукаємо, колемо, пиляємо дрова. Готуємо в під’їзді або вдома. Усе робимо, доки не розвидніло. Щоб не було видно диму. По димових точках б’ють! Думають — бойовики. Еге ж. Тут повно мирних жителів!

Патошка-Будур

25.12.

Аза й Ліна — брехухи й абсолютні негідниці! Вийшли на свій під’їзд і кричать, що ми в них украли борошно.

Так, наче ми ходимо в їхній будинок. Або взагалі в їхній під’їзд?! Мама навіть не лаялась, каже:

— Хто хоче, нехай іде й дивиться, що ми їмо. Яке в нас борошно!

Зрозуміло, дивитися охочих не було. Але «кіно» було зроблено. Знову громадська думка спрямована проти нас! Чому така ненависть? Я нічого не розумію. Наші вікна не виходять у двір. Ми рідко бачимо сусідів. Їхніми «походами» не цікавимося.

Я не витримала і крикнула товстій Азі:

— Гей ти, погань! Даремно моя мама носила тобі їжу. Провідувала, коли ти хворіла! Ти брешеш, щоб із себе гріхи зняти?

Аза не змовчала, обізвала мене бляддю. Пообіцяла відлупцювати. Мама намагалася затягти мене в під’їзд, але я вже розлютилась і продовжила:

— Свій біль ти одержиш за наклеп! Мій захисник — там! — Я вказала пальцем на небо. Запала тиша.

Ліна щось зашепотіла Азі на вухо. Повела її в під’їзд. Вони крадійки! Я бачила! Пам’ятаю, було затишшя. Нас не бомбили. Але з вулиці лунало дивне дзижчання, скрегіт. Я висунулася з під’їзду, бурмочучи під ніс:

— Цікаво, що за нова зброя. Як нас убиватимуть?

І побачила отаку картину: ці сусіди йшли з чужих нижніх будинків, навантажені мішками, а в руках тримали мотузку, на якій було багато пилососів, зв’язаних між собою! Пилососи їхали на коліщатах! Саме цей «паровозик» видавав характерне дзижчання. Сусіди не звернули на мене ніякої уваги, радячись, кому який колір більше до вподоби й кому що дістанеться, коли ділитимуть. А я подумала, що люди зовсім збожеволіли, якшо думають не про смерть, а про пилососи в місті, де суцільні руїни.

Стріляють із гармат. Мама кличе мене у квартиру, у нашу нішу, говорить про небезпеку. Я не йду. Стою і дивлюся на будинок навпроти. Туди, де зникли дві жінки, які образили нас брехнею. Я бачу: валяться його поверхи. Горять пожежі. Увесь будинок у чорному димі. Він чорний! Його не видно! На місці будинку — порожнеча.

Де ти, Аладдине?

Не можу продовжувати.

Царівна Поліна-Будур

26.12.

Удень я плюнула на все і вирішила поспати. Нас продовжували обстрілювати з гармат. Зате коли я прокинулася, стояла повна тиша!

До нас прибігав дядько Валера з середнього під’їзду і розповідав військовий гумор нашого двору. Під обстрілом троє «героїв» вирішили випити: дядько Султан, дід Ніколай і дядько Вовка з приватного сектора (його будинок на розі вже двічі горів). Зібрались у квартирі Ніколая. Але не в кімнаті, де лежала його паралізована старенька мати, а в кухні. Випили. Закусили. Знову випили. І в цей момент по нашому будинку довбонули з гармати. Стіна однієї з кімнат у їхній квартирі вивалилася з речами на вулицю! Старенька мама Ніколая виїхала на ліжку з кімнати в коридор! Попадали полиці з посудом. З меблів збереглася тільки шафа! Решта перетворилася на друзки. (У цей час я спала!)

Але на трьох друзях влучення у квартиру не позначилось. Ніхто не поранений! Обійшлися навіть без подряпин! З курток чоловіки дружно витрушували дрібні осколки й штукатурку.

— А головне, — пританцьовував дядько Валера, — не розбилася