Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Тепер наша ванна, вірніше підлога в ній, провалилася. Каналізації немає, засмічена й пошкоджена. Стіни, стеля — все чорне, у жирній кіптяві. Чи зможемо ми відремонтувати своє житло? Чи вистоїть наш будинок? Як ми будемо жити далі? Слабкість сильна. Пиляти дрова важко.
У під’їзд зазирнув хлопчина з чотками на шиї. Він один із тих, що дали нам борошно.
— Тьотю, — попрохав хлопець мою маму по-чеченськи. — Ти штани мені попереш? Я не вмію. Старших чоловіків прохати мені соромно і не можна.
Хлопець поставив своє питання здалеку, стоячи у дверях під’їзду. Своєю поведінкою він сподобався.
— Давай, неси! — погодилася мама. — Тільки в мене серце хворе. Усім прати не зможу. Лише тобі.
Він пішов і швидко повернувся. Відро води. Вузька баночка від кави з пральним порошком. У пакеті брудні штани. Усе залишив біля дверей. Мама попрала. Рано-вранці цей хлопець забрав мокрі речі. Сказав, що досушить їх у підвалі будинку, де вони живуть. Подякував. Побажав здоров’я й удачі.
— Можна, я ще прийду? — виходячи на вулицю, запитав він. — Будь ласка! Раптом мене вб’ють? Щоб я в чистих речах був.
Мама кивнула.
Зайшла самотня бабуся Маня. Сказала, що не має борошна на перепічки і гроші закінчуються.
— Грошей і в нас немає. Усього сто рублів, — похитала головою мама. — А перепічку ми дамо! Треба — і завтра приходь.
Вона простягла Мані половину від тієї, що була в нас найбільша! Маня розплакалася. Сказала:
— Якщо завтра буде тихо, я сходжу по хліб на базар «Берьозку». Вам щось купити?
— Ні! Спасибі! — відмовилася мама.
Маня попросила в мами пробачення. І пішла. Ми довго не могли зрозуміти, що саме ми маємо вибачити старій Мані. Згадали не відразу. Давно, до війни, був випадок: Маня прибігла до нас із онуком Вітею. У них удома сталася бійка! Бабуся й онук, перелякані, ховалися в нас. Після того як пішли незвані гості, ми виявили пропажу. «Випарувались» у великій кількості солодкі шоколадні вафлі. Вафлі лежали в коробці під ліжком, на якому ночували гості. Тоді ми торгували шоколадом, печивом, різними солодощами. Оскільки пропала їжа, мама навіть говорити про це не стала.
18.01.
Учора по наших будинках палили з гармат. Один снаряд зробив рідкісну підлоту: він залетів у вікно на першому поверсі, до брата Ази. Усе у квартирі рознесло на дрібні друзки! Брата поранило в голову. Він усю ніч не опритомнював. Уранці Шахрудин помер на руках у своєї сестри — Ази. У дворі цю людину звали по-простому — «Шахід».
Поховали біля під’їзду. Могилу ретельно закрили великими гілками від голодних собак. Вони можуть викопати труп і зжерти. Брат Ази був гарною людиною. Мирною, тихою. Дуже жаль! Він був безкривдний. Цінна риса, особливо у воєнний час.
Влучення в житлове приміщення на першому поверсі — рідкість. Зазвичай «зносить» верхні поверхи: третій, четвертий і вище.
Могилу для Шахіда, ризикуючи своїми життями, копали чоловіки нашого двору. Їм, як і минулого разу (для Раїси), допомагав сусід Тагір із приватного сектора.
16 січня бабуся Маня загинула під час обстрілу вулиці з установки «Град». Маня йшла по хліб на ринок. Ми не знаємо, хто поховав її. Де? Шукати квартирні документи, залишки пенсії та ритись у її речах приходили жінки з будинку навпроти. Отже, вони бачили тіло. Маня хворіла. Мала виразки. Проте навіть цей факт не зупинив любителів зиску.
P. S. Осколки в ногах завдають мені сильного болю. І болить серце. Я відчуваю, як паморочиться голова, і мушу триматися за стіни, інакше можна впасти. Впасти на підлогу від голоду. І тоді вже дуже важко підвестися, ви мені повірте.
Поліна-Будур
20.01.
Учора вранці, 19 січня, нас вивели з будинку російські військові. На моєму годиннику був початок на десяту.
— Швидко! Дуже швидко! — наказали вони. Мамі не дали взяти її паспорт і пакет, куди вона склала фото померлих рідних. Вони сказали:
— Паспорт тобі більше не знадобиться.
Бабуся Ніна вийшла на сніг у хатніх капцях. Перевзутися вона не встигла. Вирішила: перевірять квартири, подивляться документи й повернемося додому. Так-бо вже було в 1995 році. Але цього разу всіх мешканців, кого вивели з квартир, зібрали в середньому під’їзді будинку навпроти. У ньому живуть Аза з Ліною. Я бачила, коли проходила через свій двір, яскраве сонце й білий сніг, що іскрився. Красиво! Тільки осколки, які вже чотири місяці жили в нозі, кололи зсередини, і йти було боляче.
На сходах, що ведуть униз, було багато пачок мила в червоному пакуванні. Воно розсипалося з величезної коробки! Я підняла одну пачку і сховала в кишеню. Раптом стане в пригоді — руки мити? Ще, поки ми йшли через свій двір, я бачила, як військові виносили коробки, як виявилося — з кришталем. Потім вони відкривали їх, лаялися матом і били кришталь прямо у дворі, на очах у всіх. Тільки незрозуміло — навіщо? Потім нам звеліли спуститись у підвал, а розмовляти заборонили. Базікам пообіцяли гранату.
Ми сиділи в підвалі близько трьох годин. Беззвучно спілкувалися, ледь-ледь ворушачи губами. Усі боялися, що кинуть гранату. Дорослі казали, що такі випадки бували. Було тісно, волого і дуже задушливо. А Юрочка, у якого негаразд із розумом, онук бабусі Ніни, шепотів мені про НЛО. Що солдати несправжні, що замість них прилетіли вбивці-прибульці з іншої галактики. А він чекав «своїх друзів, росіян», а зовсім не прибульців.
Нарешті нам звеліли виходити. Тьотя Аза й тьотя Ліна вилізли на світло і відразу стали збирати красиве червоне мило. Заявили, що їм його залишили на зберігання якісь сусіди. Мені було соромно, але свій єдиний шматок я не віддала.
— Дозвольте зайти у свою квартиру! Паспорт узяти. Як же я без паспорта? — Мама хвилювалась.
— Не можна! Паспорт вам не потрібний. Речей не брати! Дверей не замикати! Уперед! У супроводі.
Аза дала моїй мамі чорне шкіряне пальто.
— Ти мені хоч це врятуй! — зненацька попрохала вона.
Люди з двох будинків ішли ланцюжком. Я побачила одинадцятьох людей.
За рогом, при виході з двору, обстріл був сильнішим. Шурхотіли і свистіли міни. Неподалік вибухнув снаряд. Спалахнуло прямо перед нами. Ми і військові йшли разом. Свої били по своїх. Солдат ліворуч кричав матом
