Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Ніколай із хворою мамою відразу переселилися в під’їзд до Ази. У будинок навпроти. Чоловіки на новому місці продовжили своє свято життя! Від радості, що всі живі й не поранені, вони почастували сусіда Валеру чаркою, а Валера прибіг до нас розповісти про цю пригоду. Отакі дива!

Мама злиться все сильніше й сильніше. Її характер зовсім зіпсувався. Від голоду, певно. Я намагаюся не огризатись. Я, навпаки, розповідаю мамі щось для відволікання. Постійно болить шлунок. Постійно хочу їсти. Мені ввижається шматочок справжнього білого хліба. Здається, немає нічого смачнішого. З’їсти б його, і вже не так страшно помирати.

З ноги за допомогою пареної цибулі вийшли відразу дві осколкові крихти! Нога червона. Опухла.

Сусіди бродили дворами. Знайшли хлопців, убитих у гаражах. Людей десятеро. Сподіваюсь, Мансура там немає. Серед убитих є хтось із наших будинків. Але нам не кажуть.

Поліна

28.12.

Аладдин востаннє був у нас 19 грудня. Я вже дев’ять днів живу, нічого не знаючи про нього.

Обстріл іде з ночі без перерви. Спати не можна. Очевидно, «кафірам», так тут називають російських військових, дали обманні відомості, і вони мочать своїх же. Ми рятуємось у коридорній ніші. Лежимо на матрасику, на підлозі, яка вже частково провалилась у підвал.

Снився Мансур. У капелюсі. З довгим хвилястим волоссям. Він спитав мене:

— Пам’ятаєш, що я люблю тебе? Чекаєш мене?

Я подивилася в його прекрасні очі і сказала:

— Так!

Я бачила: за ним високо в небі горіли дві зорі. Яскраві! Великі! Уранці я запитала маму: що і чому? Мама відгукнулася:

— Мансуру важко. Але йому дано дві удачі! Дві радості! Волосся довге, отже, життя триває! Може, зараз він думає про тебе. У його житті будуть два кохання.

До речі, усіх із прийдешнім! Ще я склала вірш:

Ось літак прилетів бомбити,

І над містом ядучий дим…

А так хочеться жити й любити,

Бути просто собі молодим.

Гарматний обстріл ведуть прямо по наших будинках! У наш під’їзд снаряди влучили не менш ніж тридцять разів. Сусіди-бабусі з хворим онуком у нас. Ховаються. З їхнього боку б’ють прицільно по вікнах.

О! По під’їзду знову влучили. Дим! Усе в димі.

P. S. Буря! Скоро, мабуть, знову піде сніг.

Царівна Будур

29.12.

Не можу зрозуміти, чому стріляють із танків по вікнах?

Зараз десь у нашому будинку пожежа. Ми не спали всю ніч. Ідуть жахливі бої. Верхні поверхи нашого будинку провалилися, міцно зчепившись між собою. Повністю цілий поки що тільки перший поверх. У будинку навпроти картина така сама. Голодуємо. Продуктів немає.

Сьогодні я вітаю тебе, Щоденнику! З Новим, 2000 роком! Вітаю тебе, мій любий! Мій Аладдине! Мій принце і моє нещастя. Тебе, моя змучена мамо! Мій привіт тобі — Мансуре! Я скучаю, сусіде. Хай тобі щастить! Бажаю надійних друзів. Я дуже хочу, щоб усі, кого я знаю, навіть ті, з ким я ворогую, були живі! Обов’язково!

Нашого останнього кота — смугастого Хаттаба — розірвали голодні пси. Ми не встигли допомогти йому. Він тільки жалібно скрикнув по-котячому в останню мить життя.

Сніг лежить чорний від пожеж. Його треба цідити крізь тканину, щоб пити. Вітер і біла заметіль. Але дуже скоро все стає сірим! Ми розтоплюємо сніг на печі, у залізному відрі. Фільтруємо крізь тонкий чайний рушник. З повного відра виходить два-три кухлі води. Тільки для пиття. Ми брудні як чорти. Збираємо сніг біля рідного під’їзду. Уночі або рано-вранці. Далеко не ходимо. Страшно! Обстріли двору раптові. Спимо на підлозі. Сніг можна зішкрібати прямо з підлоги, тому що шибки вилетіли. Але довго трималися. Ніхто не вірив, що вони взагалі протримаються до листопада.

Під вікнами вчора, як привиди, пройшли чоловіки-росіяни. Вони були в старих цивільних куртках. Але зразу видно — військові! Наліпили «жучків» під підвіконня. Тепер б’ють туди, де чути кроки і де розмова.

Як жити? Стріляють по вікнах. У власній квартирі ми ходимо рачки! Голова нижче від рівня підвіконня! Як собаки. Нам не дають піднятися на весь зріст! Ми загородили вікно всім дерев’яним, що знайшли в себе, і книжками. Сьогодні додали до всіх загорож старий матрац. Він послугує звукоізоляцією. Усі дні ми лежимо в ніші коридору. Часто разом із бабусями — Стасею та Ніною. Мішки зі своїм одягом і з постільною білизною ми підтягли до вхідних дверей. Раптом пожежа? Вдасться врятувати?

Скоро Новий рік! Мама розкопала в купі мотлоху штучну срібну ялинку. Поставила її біля каганця, прикрасила. Ялинка «заграла» блискітками на слабких гілочках. У темній, холодній, із закіптюженою стелею кімнаті вона, на мій погляд, зайвий скарб.

Будур

30.12.

Судячи з ревіння моторів, трасою йдуть великі машини або танки. За допомогою клятих «жучків» тепер стріляють на всі шурхоти і звуки. По наших будинках і по під’їздах. Небезпечно виходити!

Але запас дров на кухні в нас великий. Їжі немає. Розводимо борошно з водою і п’ємо. Щоб не сильно болів шлунок. Борошно має присмак гнилі. Дуже гидко! Крім солоних помідорів, у нас нічого немає. І солоні помідори закінчуються.

Аза й Ліна пристосувалися до обставин. Дружать із бойовиками. Деякі в них ночують. Жінки печуть для них хліб. Тому ситі. У них і масло, і борошно! Ліна до Нового року дала нам трохи борошна. У мисочці.

Інколи в нашому під’їзді пахне димом цигарок (із верхніх поверхів). Але у двері під’їзду ніхто не заходить! Подивитися, чи є хтось нагорі, бабусі не наважились. Мама подумала і сама не пішла. Не стала ризикувати. Каже:

— Нас не чіпають, не кривдять, то нащо лізти?

У ніч на сьогодні двоє невідомих ночували в якійсь із квартир. Повіяло їжею! Не знаємо, хто це. Російська розвідка? Бойовики? Краще не сунутись! Удавати, що ми не помітили. Уранці, зробивши сальто через голову, один хлопець вистрибнув із другого поверху. За голосами — ночували двоє.

Будур

2000

04.01.

З Новим роком! Він настав.

Ми два дні поспіль пекли по одній маленькій перепічці. Я їла її! Гарячу й сиру! Кричала: «Смачно!» Потім ми знову перейшли на воду з борошном, з покришеною в склянку цибулею. Мене нудить.

— Цибуля необхідна для ясен, — сказала мама. — Інакше втратимо всі зуби!

У мене всі зуби хитаються.

Рано-вранці, поки не стріляють, тримаючись ближче до будинків, ходимо до колодязя. Він через один будинок від нас. Люди, які живуть біля