Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Я віддала маленький гарбуз сусідці — бабусі Мані.

21.11.

Новин надто багато, щоб усе записати! Але дещо, думаю, вдасться. Я придумала Артура називати Джином.

Якщо є Аладдин, а в нього друг, отже, це Джин. Як у справжній казці! Артур не проти.

Сьогодні я погано спала вночі, тому задрімала прямо при хлопцях. Опам’яталась, як тільки Джин укрив мене пальтом. Аладдин розізлився і Джинові при нас не сказав за весь вечір ані слова. Зате несподівано скачав рушник джгутом і наче жартома вдарив мене! А я вирвала рушник із рук Аладдина й добряче відшмагала його. Ох, він надувся!

Джин і Аладдин принесли маленьку курочку. Мама й тьотя Варя очистили її від пір’я. Зварили. Варі ми дали ніжку, відлили бульйон. Вибачилися, що мало, адже нас — четверо! Виявилося, є перепічка, але немає хліба. Хлопці явно психонули через це. Сходили по хліб на ближчий базар. Але вони були дуже невдоволені! Прийшли, віддали й відразу стали збиратися йти. Ми засмутились. І справді відчули себе винними. Але не показали цього. Мама, навпаки, голосно заявила:

— Ми нікого не кличемо! І нікого силою не тримаємо!

Хлопці пішли. На прощання Джин попередив, що їде в Інгушетію, до матері.

— Будемо живі — побачимося! — пообіцяв він.

Я побачила переляк і подив на обличчі в «мого» Аладдина.

Башир весь вечір веселив нас жартами. Ми реготали від душі! Він також використав затишшя і облицював для додаткового захисту двері під’їзду. Знайшов однакові за розміром і за товщиною дошки. Зміцнив двері з обох боків! Багатьом мешканцям, які залишилися на час війни, він безкоштовно зробив пічки-буржуйки. Зі старих відер і виварок для білизни.

Бувай, Щоденнику!

Будур

24.11.

Уночі обстріли. Учора сильно бомбили й стріляли з багатьох видів зброї. Ми боялися бути самі. Ночували з мамою в сусідів — тьоті Варі й бабусі Ніни. Спали в коридорі на підлозі. Аладдин же вчора пішов, розізлившись на мене й на маму. На прощання він заявив:

— Моєї ноги тут більше не буде! Ніколи! — і уважно подивився на мене.

Я мовила своє звичайне:

— Бувай!

Навіть бровою не повела. Джин не витримав — хіхікнув.

Переночувавши у квартирі свого знайомого на четвертому поверсі, «старший брат» добряче натерпівся страху під обстрілом. Рано-вранці Аладдин знову стукав у наші двері! Схаменувся! Ми ж бо живемо на першому! Він, як нічого й не було, поїв маминого борщу, курку і пішов.

Мансур запасає своїй бабусі й нам дрова. Пиляє й коле цілий день! Його братик — чудовий! Уранці встиг знайти дерев’яні двері. Сам цю здоровенну штуку допхав до нас. Каже:

— У сусідів навпроти вночі двері вщент розбили! Їхній під’їзд відчинений. Треба мати двері про запас. Інакше одні або інші ввійдуть. Влаштують бій! Розіб’ють наш будинок!

У бабусі Ніни вже кілька днів живе її подруга — Стася. Вона спустилася вниз зі свого високого поверху. Боїться сама.

Сьогодні всі наші сусіди засмутилися. По радіоприймачу передали, що нас будуть бомбити за допомогою «Акул». Це військові вертольоти з ракетами. Який жах!

Страшно їхати в біженці. Автобуси обстрілюють — люди гинуть, згоряючи живцем.

До побачення, Щоденнику!

Царівна Будур

25.11.

День пройшов чудово! Зранку мало стріляли, і надвечір сусіди вийшли «погуляти», це значить — постояти біля під’їзду й подихати повітрям, змішаним із чадом. Але не вийшло! «Град» почав бити по нашому двору. Ми всі прожогом залетіли у квартиру тьоті Мар’ям, до Варі та бабусь. Так ми бігали з квартири сусідів до себе (як заряджають — чути, і куди летить, теж!). Потім із нашої квартири бігли до сусідів, залежно від того, з якого боку били по будинку.

Під обстрілом до нас заскочив Султан. У цей момент нас уже обстрілювали гарматами з землі та бомбили з повітря! Наш двір — із кількох чотириповерхових будинків з мирними жителями — обробляли два літаки й один вертоліт. Будинок хитало. Чад пожежі заважав дихати. Від вибухової хвилі з вікна злетіла ковдра, вилетіли дошки, і я побачила черево вертольота, який низько летів, і подумала, що він схожий на злу комаху-бабку. Це тривало з 18.00 до 20.00.

Башир дивився на мене так, наче хотів запам’ятати назавжди.

Тут (!) постукав сусід Сулейман — батько маленького Вахи й дівчинки Зари. Сулейман був сильно п’яний. Видно, десь знайшов пляшку вина й нализався! Його дружина та діти виїхали.

Він зовсім сам у своїй квартирі на третьому поверсі. Але не в нашому будинку, а в будинку навпроти. Сулейман багато читає. Добрий, веселий чоловік. Я ніколи не бачила його жорстоким і злим. Бачила беззахисно-слабким. Від випитого спиртного він набрався хоробрості і почав кликати нас вийти й подивитися на пожежі в садах. Це під лютим обстрілом?! Усі дружно послали його далеко-далеко. Ми спробували затягти Сулеймана до себе, але той запекло виривався і пішов! Пішов дивитися пожежі.

— Я кайфую! — кричав Сулейман у порожньому дворі.

У неймовірному гуркоті він мусив серйозно напружувати голосові зв’язки.

— Я кайфую! — чули ми, лежачи на підлозі в коридорі.

Його голос був то вдалині, з боку садів, то біля свого під’їзду, зовсім поряд:

— Я служив у Радянській армії. ВДВ! Я не боюсь.

Мансур пробрався до буфета й увімкнув пісні Т. Муцураєва. Зробив сильний звук. Наш переляканий шепіт, вибухи, звуки пострілів і голос співака раптом з’єдналися. Стали музикою війни!

Пролунав квапливий стукіт у двері. Прийшов Аладдин! Я подумала, що божеволію. Що це ввижається. Він живим пройшов через це пекло! Як?! Таке бомбардування! А він дістався з палаючого центру до нашого району! Думав — ми голодуємо! (Лежав по дорозі в якийсь канаві, весь брудний.) Він добув і приніс нам темну військову хлібину! Аладдин був весь у бруді, у колючках, розсік руку. Але він — дійшов! Чесно кажучи, помирати мені зовсім перехотілось!

Царівна Поліна-Будур

26.11.

Учора під бомбардуванням ми поїли. Не один раз, а двічі! Потім чистили й частково прали одяг свого гостя.

Аладдин, зрозуміло, ночував на дивані, а ми тіснилися з мамою на її ліжку, під вікном. Хитрість полягала в тому, що ніжки ліжка ми давно прибрали. Наш захист — стіна й батарея. Рівень ліжка вийшов значно нижчим за підвіконня, майже на підлозі.

На вузьке підвіконня,