Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

Людей виводять з передової напрочуд швидко. Утома не відчувається. Ніхто не хоче затримуватися на привалі, аби лише швидше з-під вогню, доки не зійшло сонце. Зворотний шлях пролягає повз форт Фруатерр. Там вони роблять зупинку, щоб зустріти іншу групу, що йде з іншого боку на передову, — дзеркальне відображення їх самих десять днів тому: «їхні шинелі були сліпуче-сині, шкіряні ремені яскраво-жовті, а похідні казанки ще відливали сріблом». На самому ж Арно — заляпана землею шинель, на шиї теліпається бінокль, на ногах — м'яті обмотки, обличчя вкриває десятиденна щетина, на голові розбита каска, — гребінь відстрелений 8 червня в ближньому бою. У багатьох його солдатів немає наплічників і навіть ременів. А у когось відсутня гвинтівка.

Коли Арно і його люди розглядають цих розцяцькованих солдатів — просто в ряди новачків потрапляє і вибухає снаряд. Ніхто з солдатів Арно не звертає на це уваги, і вони продовжують крокувати далі. Ідуть і місять глину по дорозі. На краю рівчака лежать убиті воїни, мертві коні, навіть кинута сіра санітарна машина. Люди поспішають, очі їх гарячково горять, обличчя замурзані брудом. Вони повертаються «боязко, безладно, немов біжать з поля бою». Вони майже не озираються, хіба що іноді, щоб лаючись поглянути через плече на аеростат спостереження, що висить у передсвітанковому небі над німецькими позиціями: він може будь-якої хвилини викликати на них вогонь. Квота, про яку Арно почув, коли вони ще тільки вирушали до Вердену, схоже, була правдою, причому цифра в цифру: зі ста чоловік у його роті залишилося живими тільки тридцять.

Вони минули те саме роздоріжжя, що і десять днів тому. Арно дивиться, як принишклий Верден освітлюється червоними і білими відблисками при сході сонця, і міркує: «Війна — гарне видовище з точки зору генералів, журналістів та вчених».

Вони переправляються через річку. Небезпека залишається позаду. Роблять привал на узліссі. Арно бачить у руках у сержанта запасу газету. Запитує, про що пишуть. Сержант пирхає: «Звичайна стара писанина». І простягає Арно газету. Той читає її та вигукує: «Це ми! Це ми!» Навколо нього скупчилися солдати, і він голосно зачитує їм військове зведення.

8 червня, 23:00… На правому березі, після потужного артобстрілу, ворог кілька разів намагався штурмувати наші позиції, на захід і схід від хутора Тьомон. Але атаки були відбито завдяки нашому загороджувальному вогню і нашим кулеметам.

9 червня, 15:00… На правому березі німці продовжували атакувати на ділянці фронту в два кілометри, на схід і захід від хутора Тьомон. Їхні атаки на заході провалилися, ворог несе важкі втрати… [175]

Один солдат заперечує, що тут замовчують про наші власні втрати, але інші дуже задоволені та стверджують, немов утішаючись: «Це пишуть про нас». Можливо, саме завдяки цим коротким повідомленням про їхні бої вони й вистояли. Можливо, саме ці дії з самого початку мали стати текстом. Можливо, вони вистраждали свої десять днів для того, щоб хтось зміг сказати, що висоту 321 (не настільки важливу з військової точки зору) вдалося утримати.

Так само і оборона Вердена стала для французів символом. І генерали, політики, журналісти і суспільство могли сказати одне одному: «Так, місто утримували, утримують і будуть утримувати далі». Але ніхто не подумав про те, що означає це коротеньке перехідне дієслово tenir, «тримати, утримувати». А воно означає одне для вищих генеральських чинів, друге — для націоналістичної преси в Парижі, третє — для командирів на місцях, четверте — для піхотинців, на кшталт Арно і його тридцятьох солдатів. Трагізм і жорстокість цієї битви — це результат не тільки того, що тут акумулювався руйнівний потенціал воюючих сторін, але й риторичної та семантичної плутанини — заради чого і кого боролися.

У будь-якому разі, тепер найгірші дні цієї битви позаду. За минулий тиждень німці здійснили найбільш масований наступ, починаючи з лютого. І вони здобули значну перемогу. Після запеклих боїв захоплено ще один важливий французький опорний пункт, форт Во. (Відразу після того, як добряче поріділий батальйон Арно вивели з передової, німці відновили свої атаки. Зрештою висоту 321 було зайнято німцями.)

Арно чує свист з вузькоколійки, що кружляє між Верденом і Бар-ле-Дюком. І розуміє, що він упорався.

Я зійшов з ешафота страждань і повернувся до світу та життя. Раніше я уважав, що залишуся таким само, як раніш, відстоявши десять днів поруч лице зі смертю. Але я помилявся. Моя юність минула безповоротно.

Того самого дня Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

День вдався спекотний і задушливий. Уранці Олександр Олександрович, один з наших транспортних начальників, запропонував прокотитися, щоб поглянути на залишені австрійські окопи. Ми охоче погодилися. Один окоп перевершував інші за розкішшю і затишком. Ми вирішили, що він правив за бункер для офіцера артилерії. Там стояли стільці та стіл, армованими стінами висіли картини і полиці з книгами, — так, там була навіть англійська граматика.

110

Перша половина червня 1916 року

Володимир Літтауер бере участь у нічній косовиці поблизу Двіни

Чи можна ризикувати життям заради оберемка сіна? Так. На війні люди готові ризикувати і не за таку дрібницю.

Російська армія стала значно сильнішою за ці останні півроку, насамперед матеріально[176]. Збагатилися запаси боєприпасів, протигазів, колючого дроту, пов'язок та іншого. Минув той час, коли солдатам доводилося йти в бій без гвинтівок. Розв'язали й інше болюче питання — брак снарядів для артилерії. Враження складалося сприятливе. Подейкували про те, що незабаром російська армія зуміє перейти в контрнаступ. Адже вона не тільки стала сильнішою. Вона багато чого навчилася. Це