Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд
Усю ніч вони плентають через ліс, назустріч ріденькому, холодному світанку.
Коли вони дістаються своїх позицій, сонце вже зійшло. Двоє вартових намагаються зупинити їх, вимагаючи сказати пароль. Але змучені люди проклинають їх. За якийсь час вони виявляються поміж солдатів з інших рот, інших батальйонів: натовп людей, возів, неспокійних мулів. «Різкі удари копит об камінь». Мрячить дощик.
Нарешті, нарешті, нарешті відпочинок. Монеллі заповзає в маленьку палатку. І засинає, стиснувши кулаки. Йому сниться, що він продовжує марширувати. Цей марш нескінченний.
Того дня Рене Арно і його батальйон знаходяться в селі Бельваль-ан-Аргонн. Вони навіть чують гуркіт гармат під Верденом. Усі нервують, чекаючи, що їх незабаром відправлять битися. Одна справа — перебувати на фронті, коли там затишшя, — звісно, — це небезпечно, але все ж не настільки: іноді ворог здійснює вилазки, але з ним розправляються здебільшого британці. Інша справа — опинитися на фронті в очікуванні великого наступу. Тепер на них чекають значні втрати.
Ми топталися на місці, обмінювалися чутками і сперечалися. Пам’ятаю батальйонного лікаря Трюше. Він стояв, зігнувшись, розставивши ноги. На обличчі його було написане занепокоєння. Він нервово смикав лівою рукою свою чорну борідку: «Яка ганьба! Слід було б припинити цю бійню! Дозволити загинути тисячам, щоб тільки оборонити всі ці застарілі форти. Як гидко! Ну і генерали у нас!»
107
Вівторок, 30 травня 1916 року
Рене Арно досягає передової на висоті 321 під Верденом
«У воєнний час зустрічається різновид крайнього психічного розладу, коли в голові виникають думки, передбачаючи те, що людина сама ще не зробила або не пережила», — розповідає Рене Арно, —
коли фантазія бере гору над потенційною небезпекою і примножує її в сотні разів. Добре відомо, що страх, зумовлений думкою про небезпеку, сильніше діє на нерви, ніж зустріч із самою цією небезпекою, — так само, як бажання п'янить нас значно більше, ніж його задоволення.
Велика битва триває безперервно з кінця лютого, з того часу як німецька армія почала свій ретельно підготовлений наступ. Арно і його люди звісно розуміли, що рано чи пізно настане їхня черга[169], що і їм доведеться пройти La Voie Sacrée, священним шляхом. Так названо єдину дорогу, що можна було використовувати для постачання цієї ділянки фронту і якою в середньому кожні чотирнадцять секунд проходило по вантажівці. Назву придумав найзнаменитіший з націоналістично налаштованих політиків, журналістів і письменників Моріс Баррес. Вона припала всім до смаку. Можливо, тому, що вона «воскрешала в пам'яті Via Dolorosa, Хресний шлях, і уподібнювала солдатів під Верденом, їх страждання і жертви до Хресного шляху Христа на Голгофу»[170].
Щось подібне відчували ті, хто згідно з наказом рухався до Вердена. Це був шлях жертв війни. Арно чув, як обговорювали дані статистики. Один офіцер, який нещодавно повернувся звідти, висловився відверто: «Все дуже просто. Нас змінили тільки тоді, коли загинуло дві третини особового складу. Звичайна квота».
Арно і решта батальйону провели день у Верденській цитаделі XVII століття, величезній будівлі, що складалася з штабних кабінетів, складів, нескінченних коридорів, підземних казематів, бомбосховищ. Усюди відчутно теплий запах капусти, запліснявілого хліба, дезінфекції, поту і кислого вина. Через крихітні бійниці кам'яних стін, у метр завтовшки, чутно звуки далеких вибухів. Цей шум не припиняється. Німці тут мають утричі більше гармат на метр фронту, ніж під час прориву в Горлиці. Це помітно.
Стоїть жахлива задуха. Арно лежить на солом'яному матраці та розмірковує про квоту. Дві третини. Хто з-поміж його солдатів залишиться на полі бою? Хто з п'ятнадцятьох офіцерів батальйону найближчого тижня не буде вбитий або поранений? З точки зору статистики, троє або четверо. Чи буде він одним з них?
Після обіду їм дано наказ.
Сьогодні вночі 6-й батальйон має змінити батальйон з 301-го полку, який займає висоту 321. Батальйон повинен залишити фортецю о 19:15, щоб о 21:00 бути вже на місці, де дорога на Брас перетинає ущелину П’є-дю-Грав'є. Загони повинні витримувати між собою дистанцію 50 метрів.
Арно розмовляє з солдатами, які напихають свої мішки консервами, сухарями, знаряддям і боєприпасами. У всіх нерви напружені. Він намагається заспокоїти людей, але не патріотичними закликами — він знає, що в подібних випадках це не допоможе, — а найпростішими словами: «Ми завжди були щасливою ротою. І ми всі повернемося з-під Вердена назад».
У сутінках вони дефілюють невеликими групами з темної, безпечної фортеці через пустельне, принишкле, зруйноване місто. Біля собору іноді вибухає снаряд. Довгий ланцюг солдатів з важкою поклажею перетинає річку понтонним мостом. Луною віддається стукіт їхніх кроків. Арно дивиться на чорні води річки і розмірковує: «Цікаво, хто ж з нас крокуватиме цим мостом назад?»
Під час привалу до Арно підходить чоловік «зі в'ялим, опухлим обличчям і шахраюватим поглядом», благально простягає йому якісь папери. Він робить останню відчайдушну спробу втекти, стверджує, що він кравець, що ніколи раніше не бував на передовій, що у нього грижа. Папери це підтверджують. Але Арно лише цитькає на нього, засмучений тим, що один з офіцерів батальйону раптово був відряджений в обоз.
Проте йому шкода цього чоловіка, коли той засоромлено віддаляється, схиливши голову, з паперами в руці. Арно думає, що і він, напевно, спробував би зробити те саме, якби не знаки відмінності на рукавах. Коли ж вони незабаром зустрічаються з відділенням, яке повертається назад з цього пекла, — солдати забруднені багнюкою, очі гарячково горять, — то він не може втриматися від заздрості до їхнього командира, молодого лейтенанта: «Хотів би я опинитися зараз на його місці!»
Вони починають здиратися на
