Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

Упертий рік...

Мільйон тон «забрудненого» зерна переробили на комбікорми, згодували його худобі (а м’ясо потім на стіл людям). Птицю й свиней годували кістками, начиненими стронцієм...

Села евакуювали, а поля засівали. За даними нашого інституту третина колгоспів і радгоспів мали землі, «забруднені» цезієм-137, часто щільність «забруднення» перевищувала п’ятнадцять кюрі на квадратний кілометр. Не могло бути й мови про отримання чистої продукції, там і перебувати не можна було довго. На багатьох землях осів стронцій-90...

У селах люди харчуються з власних присадибних ділянок, але перевірки жодної. Ніхто не просвіщав, не вчив, як тепер треба жити. Навіть програми такої не було. Перевірялося тільки те, що йшло на вивіз... Держпоставки в Москву... В Росію...

Ми оглянули вибірково дітей по селах... Кілька тисяч хлопчиків і дівчаток. У них — тисяча п’ятсот, дві тисячі, три тисячі мікрорентґен. Понад три тисячі. Ці дівчатка вже нікого не народять. На них генне тавро.

Скільки років минуло... А я часом, бува, прокинусь і заснути не можу...

Оре трактор. Питаю в працівника райкому партії, що нас супроводить:

— Тракторист бодай респіратором захищений?

— Ні, вони без респіраторів працюють.

— Вам їх що, не завезли?

— Та що ви! Завезли стільки, що до двотисячного року стане. Але ми не видаємо. А то почнеться паніка. Всі розбіжаться. Роз’їдуться!

— Що ви коїте?

— Вам, професоре, добре казати. Вас із роботи виженуть — ви іншу знайдете. А мені де подітися?

Яка влада! Безмежна влада однієї людини над іншою. Це вже не обман, це війна з невинними...

Уздовж Прип’яті. Стоять палатки, люди відпочивають родинами. Купаються, загоряють. Вони не знають, що от уже кілька тижнів купаються й загоряють під радіоактивною хмарою. Суворо заборонялося з ними спілкуватися. Але я бачу дітей... Підходжу й починаю пояснювати... Збентеження... Подив: «А чого по радіо й телевізору мовчок, нічого не кажуть?» Супровідник... Із нами звичайно їздив хтось із місцевої влади, з райкому — такий порядок. Він мовчить... Я можу простежити з його виду, які почуття в ньому змагаються: доповісти чи не доповісти? Водночас і людей же шкода! Він же нормальна людина... Але я не знаю, яке почуття візьме гору, коли ми повернемося? Донесе чи не донесе? Кожен робив свій вибір... (Якийсь час мовчить).

Ми й досі сталінська країна... І жива сталінська людина...

Пам’ятаю в Києві... На вокзалі... Потяги один за одним вивозять тисячі переляканих дітей. Чоловіки й жінки плачуть. Я вперше подумав: кому потрібна така фізика? Така наука? Якщо така дорога ціна... Тепер відомо... Написали... Якими ударними темпами будували чорнобильську атомну станцію. Будували по-совєтськи. Японці такі об’єкти освоюють за дванадцять років, а в нас за два-три роки. Якість і надійність особливого об’єкта не відрізнялася від споруд тваринницького комплексу. Птахофабрики!! Коли чогось бракувало, плювали на проект і заміняли, чим на той час мали під рукою. Так дах машинної зали було залито бітумом. Ото його й гасили пожежники. А хто керував атомною станцією? У керівництві — жодного фізика-ядерника. Були енергетики, турбінники, політпрацівники, але жодного фахівця. Жодного фізика...

Людина вигадала техніку, до якої неготова. Не дорівнялася до неї. Чи можна дитині давати до рук пістолета? Ми — безумні діти. Але це емоції, я забороняю собі емоції...

На землі... у землі, у воді лежать радіонукліди, десятки радіонуклідів. Потрібні радіоекологи... Але в Білорусі їх не було, кликали з Москви. Колись у нашій Академії наук працювала професор Черкасова, вона займалася проблемами малих доз, внутрішнього опромінення. За п’ять років до Чорнобиля її лабораторію розформували — у нас не може бути ніяких катастроф. Ви про що? Радянські атомні станції — передові й найкращі в світі. Які малі дози? Яке внутрішнє опромінення? Радіоактивні харчові продукти... Лабораторію скоротили, професорку відправили на пенсію. Вона вахтером десь улаштувалася, подавала пальта...

І ніхто ні за що не відповів...

За п’ять років... Рак щитовидної залози у дітей зріс у тридцять разів. Встановлено зростання вроджених вад розвитку, захворювань нирок, серця, дитячого цукрового діабету...

За десять років... Тривалість життя білорусів скоротилась до п’ятдесяти п’яти-шістдесяти років...

Я вірю в історію... В суд історії... Чорнобиль не закінчився, він щойно починається...»

Василь Борисович Нестеренко,

колишній директор

Інституту ядерної енергетики

Академії наук Білорусі

Монолог про жертви й жерців

«Людина встає рано-вранці... Починає свій день...

І про вічне не думає, її думки — про хліб насущний. А ви хочете змусити людей думати про вічне. Помилка всіх гуманістів...

Що таке Чорнобиль?

Приїжджаємо в село. У нас маленький німецький автобус (подарували нашому фондові), діти нас обступають: «Тьотю! Дядю! Ми — чорнобильці. Що ви привезли? Дайте нам чого-небудь». Дайте!!

Оце вам Чорнобиль...

По дорозі в зону перестріваємо бабцю в святешній вишиваній спідниці, фартусі, клуночок за плечима.

— Куди, бабуню? В гості?

— Йду в Марки... На своє обійстя...

А там сто сорок кюрі! Іти їй кілометрів двадцять п’ять. Вона день іде туди й день назад. Принесе трилітрову банку, що в неї два роки на тину провисіла. Зате побувала в себе на обійсті...

Оце вам Чорнобиль...

Що я пам’ятаю з перших