Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Зустріли на дорозі машину... Вантажівка сунула помалу, як на похороні... Із небіжчиком... Спинили. За кермом — молодий парубок. Питаю: «Мабуть, кепсько чуєшся, що так помалу їдеш?» — «Ні, я везу радіоактивну землю». А спекота! Курява! «Ти з глузду з’їхав! Тобі ще женитися, діти ростити». — «А де я ще зароблю п’ятдесят рублів за одну ходку?» За п’ятдесят рублів тоді можна було купити доброго костюма. І про доплати більше мови було, ніж про радіацію. Про доплати і якісь мізерні надвишки... Мізерні з огляду на ціну життя...
Трагічне й смішне поряд...
Сидять бабки на лавочках під хатами. Діти бігають. Заміряємо — сімдесят кюрі...
— Звідки діти?
— З Мінська на літо приїхали.
— Так у вас же радіація велика!
— Що ти нам розписуєш тую радіяцію! Ми її самі бачили.
— Так її побачити не можна!
— Оно, диви: хата недостроєна стоїть, люди кинули й поїхали. Страху набралися. А ми ввечері пішли й дивимось... У вікно дивимось... А вона під сволоком сидить, та радіяція. Лиха-прелиха й очі блищать... Чорна-чорнюща...
— Не може бути!
— От ми тобі присягнемо. На хреста!
Хрестяться. Весело хрестяться. Глузують чи то з себе, чи то з нас?
Після поїздок зійдемося в редакції. «Ну, як справи?» — питаєм одне одного. «Усе гаразд!» — «Гаразд? Ти подивись на себе в дзеркало, ти ж сивий приїхав!» Анекдоти з’явилися. Чорнобильські анекдоти. Найкоротший: «Хороший був народ — білоруси».
Отримала завдання — написати про евакуацію... На Поліссі є повір’я: хочеш повернутися додому, посади перед далекою дорогою дерево. Приїжджаю... В один двір заходжу, в другий... Усі дерева садять. У третій двір зайшла, сіла й заплакала. А господиня мені показує: «Дочка з зятем посадили сливу, друга дочка — чорну горобину, старший син — калину, а наймолодший — вербу. Ми вдвох із хазяїном — яблуньку». Прощаємося, вона просить: «У мене стільки полуниць — повен двір. Візьми в мене полуниць». Їй хотілося, щоб щось лишилося, якийсь слід по її життю...
Мало я встигла записати. Мало... Все відкладала: колись сяду та пригадаю. У відпустку поїду...
А от... Майнуло в пам’яті... Сільський цвинтар... Біля воріт знак: «Висока радіація. В’їзд і вхід заборонено». Навіть на той світ, як то кажуть, не втрапиш. (Несподівано засміялася. Вперше за всю довгу розмову).
А чи вам розказували, що знімати біля реактора суворо заборонялося? Тільки за спецдозволом. Одбирали фотоапарати. Перед від’їздом солдатів, що там служили, обшукували, як у Афганістані, аби, крий Боже, жодного знімочка. Жодного доказу. У телевізійників забирали плівки в кагебе. Повертали засвічені. Скільки документів понищено. Свідчень. Утрачено для науки, для історії. Розшукати б тих, хто віддавав такі накази...
Як би вони виправдувалися? Що б вигадували...
Я їх ніколи не виправдаю. Ніколи!!! Через одну дівчинку... Вона танцювала в лікарні, танцювала мені «польочку»... Дев’ять рочків їй у той день виповнилося. Гарно так танцювала. Через два місяці подзвонила її мама: «Олюнька помирає!» І в мене не вистачило сили піти того дня в лікарню. А потім уже — пізно. Олюнька мала меншу сестричку. Та прокинулася вранці й каже: «Мамусю, я вві сні бачила, як прилетіли двоє янголів і забрали нашу Олюньку. Вони сказали, що Олюньці там буде добре. Їй нічого не болітиме. Мамусю, нашу Олюньку забрали двоє янголів...»
Нікого не можу виправдати».
Ірина Кисельова,
журналістка
Монолог про безмежну владу одної людини над іншою
«Я не гуманітарій, я фізик. Тому факти, тільки факти...
За Чорнобиль колись доведеться відповідати. Настане той час, коли доведеться відповідати, як за тридцять сьомий рік. Хай через п’ятдесят років! Хай старі... Хай мертві... Вони будуть відповідати, вони — злочинці! (Помовчавши). Факти треба залишати... Факти! Вони знадобляться...
...Того дня, двадцять шостого квітня... Я був у Москві. У відрядженні. Там дізнався про аварію.
Дзвоню до Мінська першому секретареві Цека Білорусії Слюнькову, раз дзвоню, вдруге, втретє, але мене не сполучають. Розшукую його помічника (той мене добре знає):
— Я з Москви. З’єднайте мене зі Слюньковим, у мене термінова інформація. Аварійна!
Дзвоню по урядовому зв’язку, проте все вже засекретили. Тільки-но заводиш мову про аварію, телефон негайно роз’єднується. Пильнують, звісна річ! Прослуховують. Відповідні органи... Держава в державі... І це при тому, що я телефоную першому секретареві Цека... А я? Я — директор Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі. Професор, членкор... Але й від мене засекретили...
Години дві мені знадобилося, щоб трубку нарешті взяв сам Слюньков. Доповідаю:
— Аварія серйозна. За моїми підрахунками (а я вже з деким у Москві перебалакав, облічив), радіоактивний стовп рухається до нас. На Білорусь. Треба негайно провести йодну профілактику населення й відселити всіх, хто мешкає поблизу станції. До ста кілометрів треба усунути людей і тварин.
— Мені вже доповідали, — каже Слюньков, — там була пожежа, але її погасили.
Не витримую:
— Це обман! Явний обман! Вам кожен фізик скаже, що ґрафіт горить десь п’ять тон на годину. Уявляєте, скільки він горітиме!
Першим же поїздом виїжджаю в Мінськ. Безсонна ніч. Уранці — вдома. Міряю синові щитовидку — сто вісімдесят мікрорентґен на годину! Тоді щитовидка була ідеальним дозиметром. Потрібен був йод калію. Це звичайний йод. На півсклянки киселю дві-три краплі дітям, а дорослому — три-чотири краплі. Реактор горів десять днів, десять днів треба було так робити. Але нас ніхто не слухав! Учених, медиків. Наука служила політиці, медицину вплутали в політику. Ще б пак! Не забуваймо, на якому тлі свідомости це все відбувалося, які ми були на той час, десять років тому. Працювало кагебе, таємний розшук. Глушилися «західні голоси». Тисячі табу, партійних і військових таємниць... Інструкцій... На додачу всі виховані на тому, що мирний радянський атом такий самий безпечний, як торф і вугілля. Ми були люди, скуті страхом і упередженнями. Марновірством... Але факти, тільки факти.
Того ж дня... Двадцять сьомого квітня я вирішую виїхати в Гомельську область, суміжну з Україною. У райцентри Брагин, Хойники, Наровля, від них до станції лише кількадесят кілометрів. Мені потрібна
