Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Я не п’яний, я — за комуністів! Вони були за нас, за простих людей. Не нада мені казки казать! Дімократія... Цензуру відмінили, шо хоч, то пиши. Свободний чоловік... Б... ь! А помре той свободний чоловік, його поховать нема за що. У нас бабка вмерла. Одинока, без дітей. Два дні, бідака, в хаті лежала... У старій кохті... Під образами... Труни не могли купить. Стахановка колись була, ланкова. Ми два дні в поле не виходили. Мітингували. Б... ь! Поки голова не виступив перед народом... І не пообіщав, що тепер, як хто помре, колгосп виділить безплатно: дерев’яний гроб, труну по-нашому, теля там чи порося й два ящики горілки на поминки. При дімократах... Два ящики горілки... Задурно! Пляшка на хлопа — п’янка, півпляшки — ліченіє... Од радіації нам...
Чого ви це не записуєте? Мої слова. А записуєте тільки то, що вам вигідно. Народ із толку збиваєте... Бунтуєте. Політичний капітал наживаєте? Повні кишені доларів напхать? Ми тут живем, страдаєм... А винуватих нема! Назвіть мені винуватих! Я за комуністів! Вони вернуться й мигом найдуть винуватих... Б... ь! Понімаєш ти, приїжджають... Записують...
Е-е-е... вашу мать... (Багатоповерховий мат)».
(Прізвища не назвав).
Монолог про те, як двоє янголів перейняли маленьку Олюньку
«Маю матеріал... У домі всі книжкові полиці заставлено великими папками. Я стільки знаю, що не можу вже писати...
Сім років збирала — газетні вирізки, інструкції. Листівки... Свої замітки... Цифри маю. Усе вам віддам. Я можу боротися: організовувати демонстрації, пікети, добувати ліки, відвідувати хворих дітей — але не писати. Візьміться... А в мене самої стільки почуттів, що я не впораюся, вони мене паралізують. Заважають мені. Чорнобиль уже має своїх сталкерів... Своїх письменників... Але я не хочу потрапити в коло тих, хто експлуатує цю тему. Треба написати чесно. Все написати... (Замислюється).
Той квітневий теплий дощ... Сім років пам’ятаю той дощ. Дощинки скочувалися, як ртуть. Кажуть, що радіація безбарвна? Але калюжі стояли зелені й яскраво-жовті. Сусідка пошепки сповістила, що по радіо «Свобода» передали про аварію на Чорнобильській атомній станції. Я не надала цьому жодного значення. Абсолютна переконаність, що якби щось серйозне, нам би повідомили. Існує спеціальна техніка, спеціальна сигналізація, бомбосховища. Нас попередять. Ми були певні! Усі вчилися на курсах цивільної оборони. Я сама проводила там заняття... Приймала екзамени... Але ввечері того-таки дня сусідка принесла якісь порошечки. Дав їй родич, пояснив, як заживати (він працював у Інституті ядерної фізики), але взяв із неї слово, що вона мовчатиме. Як риба! Як камінь! Особливо ж він боявся розмов і запитань по телефону...
У мене натоді жив малий онучок... А я? Я все одно не повірила. По-моєму, ніхто з нас тих порошечків не пив. Ми були дуже довірливі. Не тільки старше покоління, але й молодь теж...
Згадую перші враження, перші чутки... Переходжу з одного часу в інший, із одного стану в інший... Звідси — туди... Як людина, причетна до письма, я міркувала над цими переходами, вони мене цікавили. У мені наче дві людини — дочорнобильська й чорнобильська. Але оце-ось «до» тепер дуже тяжко відновити з цілковитою достеменністю. Моє бачення змінилося...
Я їздила в зону від перших днів. Пам’ятаю, спинилися в якомусь селі, що мене приголомшило — тиша! Ні птахів, нічого... Ідеш вулицею — тиша. Ну гаразд, хати вимерли, людей нема, виїхали, але ж усе довкруги змовкло, жодної пташечки. Я вперше побачила землю без птахів... Без комарів... Нічого не літало...
Приїхали ми в село Чудяни — сто п’ятдесят кюрі... У селі Малинівка — п’ятдесят дев’ять кюрі... Населення одержувало дози в сотні разів більші, ніж солдати, що охороняють райони випробування ядерних бомб. Ядерні полігони. У сотні разів! Дозиметр тріщить, його зашкалює... А по колгоспних конторах висять оголошення, підписані районними радіологами, що цибулю, салату, помідори, огірки — все можна їсти. Усе росте, все їдять.
Що вони тепер кажуть, ці районні радіологи? Секретарі райкомів партії? Як виправдуються?
По всіх селах ми зустрічали багато п’яного люду. Ходили напідпитку навіть жінки, особливо доярки, телятниці. Співали пісеньку... Модна пісенька в ті часи: «А нам всьо равно... А нам всьо равно...». Одним словом, трин-трава. Із кінофільму «Діамантова рука».
У тому-таки селі Малинівка (Чериківський район) зайшли в дитсадок. Діти бігають подвір’ям... Маленькі — повзають у пісочниці... Завідуюча пояснює, що пісок міняють щомісяця. Звідкись там привозять. Можна собі уявити, звідки його могли привезти? Діти понурі. Ми жартуємо, вони не всміхнуться... Вихователька заплакала: «Не старайтеся. Наші діти не всміхаються. А вві сні плачуть». Здибали на вулиці жінку з немовлям. «Хто вам дозволив тут родити? П’ятдесят дев’ять кюрі...» — «А лікар-радіолог приїжджала. Тільки пелюшок надворі порадила не сушити». Людей умовляли не їхати, лишатися. Як же! Робоча сила. Навіть коли села відселяли. Евакуювали. Назовсім. Усе одно на сільгоспроботи людей привозили. Картоплю копати...
Що вони тепер кажуть? Секретарі райкомів і обкомів? Як виправдуються? Хто в них за винного?
Я зберегла чимало інструкцій... Цілком таємних. Я вам їх усі віддам... Інструкція для обробки заражених курячих тушок... У цеху для їх обробки належалось бути вбраним, як на забрудненій території при контакті з радіоактивними елементами: в гумових рукавичках і ґумових халатах, чоботях і таке інше. Якщо там стільки-то кюрі, треба виварити в солоній воді, злити воду в каналізацію, а м’ясо додати в паштети, ковбаси. Якщо стільки-то кюрі — в кісткове борошно, на корм худобі... Так виконувалися плани по м’ясу. Із заражених районів телят за безцінь продавали куди-інде. У чисті місця. Водії, що таких телят возили, оповідали, які телята були смішні — вовна до землі, й такі голоднющі, що їли все — і папір, і ганчір’я. Їх годувати було неважко! Продавали в колгоспи, але як хто хотів — міг забрати собі. На своє господарство. Кримінальні справи!
