Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Перші місяці... В Україні — тривога, а в нас у Білорусі все спокійно. Посівна в розпалі. Я не ховався, не відсиджувався по кабінетах, а гасав полями, лугами. Орали, сіяли. Ви забули, що до Чорнобиля атом звали мирним трудівником, пишалися: живемо в атомну еру. Атомного страху не пам’ятаю... Тоді ми ще не боялися майбутнього... Ну, що таке перший секретар райкому партії? Звичайний чоловік із звичайним інститутським дипломом, найчастіше інженера чи агронома. Хтось іще скінчив вищу партійну школу. Я знав про радіацію те, що нам устигли прочитати на курсах цивільної оборони. Там я ні слова не чув про цезій у молоці, про стронцій... Ми везли молоко з цезієм на молочарні. Здавали м’ясо. Косили сорокакюрійну траву. Виконували плани... З усією відповідальністю... Я їх вибивав... Планів ніхто з нас не знімав...
Один штрих. До портрету, так би мовити... У ті перші дні люди відчували не тільки страх, а й піднесення. Я — людина, у якої нема інстинкту самозбереження. Це нормально, бо сильно розвинене почуття обов’язку... Таких було тоді багато, не я один... У мене на столі лежали десятки заяв із проханням: «Прошу послати в Чорнобиль». За велінням серця. Люди готові були жертвувати собою, не вагаючись і не вимагаючи нічого натомість. Хоч би що ви там писали, а він був, радянський характер. І була радянська людина. Що б ви не писали, як би хвацько не одрікалися... Ви ще пожалієте за цією людиною... Згадаєте про неї...
Приїжджали до нас учені, вони сперечалися до вереску. До хрипу. Підходжу до одного: «Наші діти в радіаційному піску бавляться?» А він мені у відповідь: «Панікери! Дилетанти! Що ви тямите в радіації? Я ядерник. От відбувся ядерний вибух. Через двадцять хвилин по тому я їхав до епіцентру уазиком. Плавленою землею. Що ви паніку зчиняєте?» Я їм вірив. Я викликав до себе в кабінет людей: «Братці! Я втечу, ви втечете. Що люди про нас подумають? Скажуть, що комуністи дезертирували?» Якщо не переконував словами, емоціями, діяв інакше: «Ти патріот чи не патріот? Якщо ні — клади партбілет на стіл. Кидай!» Дехто кидав...
Щось почав підозрювати... Були здогади... Уклали ми з Інститутом ядерної фізики угоду на обстеження наших земель. Вони беруть траву, беруть шар чорнозему й везуть туди, до себе в Мінськ. Роблять там аналізи. А потім дзвонять мені: «Організуйте, будь ласка, транспорт, щоб забрав ваш ґрунт назад». — «Ви що, жартуєте? До Мінська чотириста кілометрів... — мені ледь слухавка з рук не випала. — Везти землю назад?» — «Ні, — відповідають, — не жартуємо. У нас ці проби за інструкцією підлягають захованню в могильник, у підземний залізобетонний бункер. Із цілої Білорусі до нас везуть. За місяць заповнили нам наявну місткість по саме нікуди». Ви таке чули? А ми на цій землі оремо, сіємо. Діти наші на ній бавляться. Із нас вимагають план по молоку й м’ясу. Із зерна гнали спирт. Яблука, груші, вишні йшли на соки...
Евакуація... Глянув би хто згори, подумав би — третя світова війна почалася. Одне село вивозять, а друге попереджають: евакуація за тиждень! І цілий той тиждень там скирдують солому, косять траву, порпаються на городах, дрова рубають... Життя як життя. Люди не розуміють, що діється. А через тиждень їх вивозять військовими машинами. Наради, відрядження, нагінки, безсонні ночі. Стільки всього було. Біля міськкому партії в Мінську, пригадую, стоїть чоловік із плакатом: «Дайте народу йоду». Спека. Він у плащі...
(Повертається до початку нашої розмови).
Ви забули... Тоді... Атомні станції — це майбутнє... Я не раз виступав. Пропаґував. Був я на одній атомній станції: тихо, урочисто. Чисто. В кутку — червоні прапори й вимпели «Переможець соціалістичного змагання». Наше майбутнє... Ми жили в щасливому суспільстві. Нам сказали, що ви щасливі, і ми були щасливі. Я був вільний, я й припустити не міг, що хтось може вважати мою свободу несвободою. А тепер нас списала історія, нас ніби й нема. Я читаю зараз Солженіцина... Думаю... (Мовчить). У моєї внучки лейкемія... За все я заплатив... Дорогою ціною...
Я — людина свого часу. Я — не злочинець...»
Володимир Матвійович Іванов,
колишній перший секретар
Славгородського райкому партії
Монолог поборника радянської влади
«Е-е-е... вашу мать... Е-е-е! (Багатоповерховий мат). Сталіна на вас нема. Желєзної руки...
Що ви тут записуєте? Хто вам розрішеніє дав? Фото-графіруєте... Заберіть свою цяцьку... Сховайте. Ато розіб’ю. Понімаєш ти, приїхали! Ми живем. Страдаем, а ви писать будете. Писаки!! Народ з толку збиваєте... Бунтуєте... Випитуєте, чого не нада. Нема щас порядку! Порядку нема! Понімаєш ти, приїхали... З магнітофоном...
Да, я защищаю! Я совєцьку власть защищаю. Нашу власть. Народну! При совєцькій власті ми були сильні, нас усі боялись. Увесь світ на нас дививсь! Кого зі страху трусило, а хто завидував. Б... ь! А що тепер? Щас? При дімократії... «Снікерси» й маргарин лежалий до нас везуть, просрочені лікарства й джинси ношені, як туземцям, що тільки з дерева злізли. З пальми. За державу обідно! Понімаєш ти, приїхали... Така була держава! Б... ь! Поки Горбачов не злетів... На царство... Чорт мічений! Горбі... Горбі дєйствував по їхнім планам, по планам
