Україна-Європа - Лада Лузіна

Врешті, комісар обережно сів на край ліжка. Голова була важкою, а шлунок спазматично стиснувся, категорично протестуючи проти нових вливань алкоголю. На щастя, господар більше не мав такого наміру. Від самої думки про все, що міцніше за каву, починало нудити. Срібна таця з кавником і свіжою випічкою стояла на його секретері. Вістович жадібно ковтнув слину і вже хотів подякувати Бейлі, коли ж помітив, що на таці було три філіжанки.

– Ти на когось чекаєш? – запитав комісар.

– Коли я прийшла, в тебе вже були гості, – пояснила жінка.

– Доброго ранку, комісаре, – почувся чоловічий голос.

У дверях кімнати, одягнений в цивільний одяг, стояв Редль. Вістович сягнув рукою по свій револьвер, але кишеня плаща виявилась порожньою. На обличчі полковника з'явилась крива усмішка.

– Уночі я мусив забрати вашу зброю, – пояснив гість, – ви були в такому стані, що могли кого-небудь пристрілити. Але зараз я готовий повернути вам її…

З цими словами полковник виклав револьвер Вістовича на секретер поруч з тацею. Тоді взяв кавник і налив з нього кави в філіжанки. Після цього учтиво переніс тацю на столик поруч ліжка.

Комісара дещо дратувала його театральність. Найперше, звівшись на ноги, він підійшов до секретеру і забрав свій «Гассер». Щоправда, в каморах револьвера не виявилось жодного патрона.

Редль тим часом узяв до рук філіжанку і підійшов з нею до вікна. Надворі починався ще один похмурий грудневий день. Місто посилало в небо сині і чорні струмені диму з численних димарів, зігріваючись у цю безсніжну, але мерзенно-холодну пору. В помешканні Вістовича також не завадило б запалити піч.

– Снідайте, комісаре, у нас з вами важлива розмова, – знову озвався Редль, помітивши, що той не взяв свою філіжанку і навіть не торкнувся випічки, – набирайтеся сил.

– Можемо розмовляти одразу, – відповів той.

Бажання їсти поступово зменшувалось, доки не зникло зовсім. Присутність в будинку людини з контррозвідки кого-завгодно позбавить апетиту.

– Як скажете, – відповів полковник, виразно поглянувши на Бейлу. Жінка підвелася і вийшла в сусідню кімнату.

Трохи помовчавши, Редль продовжив:

– Так от, комісаре, якщо пам'ять остаточно до вас повернулась, пригадайте події триденної давнини. Я маю на увазі вбивство в філармонії… Як мені відомо, ви сталі мимовільним свідком цієї події. Пригадуєте?

Вістович ледь помітно кивнув.

– Чи знаєте ви, хто цей убієнний?

– Не знаю.

Полковник єхидно усміхнувся.

– Звісно, увесь цей час вам ніколи було читати пресу, – сказав він, – а між тим газети просто сказились. У всіх однакові заголовки.

Редль дістав з внутрішньої кишені плаща свіжий номер «Діла» і простягнув його комісару. Той, напруживши мозок, прочитав на першій шпальті: «Вбито депутата Галицького сейму Бартоломея Ракоцького!» Читати статтю Вістович не мав наміру, тому відклав газету вбік.

– Ракоцький був не просто депутатом, – продовжив полковник, – він очолював об'єднання крупних землевласників, яке до того ж підтримувало австрійську політику. Як ви розумієте, про його смерть вже відомо в Відні. І Відень хоче розслідування…

Незважаючи на свій кепський стан, Вістович потроху починав розуміти, куди той хилить. І це розуміння було бальзамом на його душу.

– Розкриття убивств не наша справа, – продовжив Редль, – але контррозвідка зацікавлена, щоб убивцю знайшли.

– Наскільки мені відомо, поліція взялася за цю справу, – сказав комісар, уважно спостерігаючи за співрозмовником.

Сівши за його секретер, полковник підтягнув до себе переповнену попільничку і неквапно закурив.

– Я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно, Вістовичу, – за кілька хвилин продовжив Редль, – в тутешній Дирекції поліції працюють переважно поляки, які й самі раді позбутися проавстрійських елементів у сеймі. Я не здивуюсь, якщо невдовзі вони закриють цю справу і повідомлять, що сердешний Ракоцький публічно наклав на себе руки. Тому сподіватися ми можемо тільки на вас і Шехтеля. На щастя, він тепер вже директор поліції.

– Саме завдяки вам, полковнику, – випалив комісар, – я й не можу зараз зайнятися цією справою. Тому покладайте свої надії на одного Шехтеля! А я подбаю про те, щоб вчасно з'являтися до суду в справі Гаусмана…

Перечекавши цю хвилю гніву, Редль продовжив своїм спокійним крижаним тоном:

– Ми подбаємо про те, щоб слухання припинились на час розслідування. Також подбаємо про вирок. Він буде залежати від ваших старань, Вістовичу.

– І все? – запитав той, і собі заспокоївшись.

Комісар зрозумів, що іншої подібної можливості поторгува-тись за своє майбутнє в нього може не трапитись.

– Ми підтримаємо вашу подальшу кар'єру, – відповів Редль, – також можете розраховувати на підтримку Evidenzburo.

– Мені потрібні письмові гарантії, – мовив комісар.

– Сьогодні Вільгельм Шехтель отримає телеграму від міністерства поліції з пропозицією розглянути вашу кандидатуру на посаду заступника директора, – відповів Редль, – це, як на мене, найкраще свідчення серйозності наших намірів щодо вас.

Полковник вилив рештки прохолодної кави собі в філіжанку.

– По щирості, комісаре, у вас невеликий вибір, – зауважив він, – не забувайте, що слідство у вашій справі наразі триває. І тільки ми можемо його зупинити.

– Тоді вам не потрібна моя відповідь, – сказав Вістович і, не втримавшись, потягнувся за випічкою. Голод ставав нестерпним.

– Можливо й так, – погодився Редль, – а тепер я скажу найголовніше… Бартоломей Раковський мав бездоганну репутацію. І такою ж вона мусить залишитись після цього розслідування. Пан зрозумів мене, Вістовичу?

– Зрозумів, – понуро відповів той.

– Чудово, – полковник загасив цигарку і підвівся з-за секретеру, – гадаю, до вечора вас буде відновлено на посаді. За справу краще беріться негайно.

Він застебнув плащ і після цього додав, простягнувши комісару візитку:

– Звертайтесь, якщо буде потрібна моя допомога. Але тільки в крайньому випадку. Успіху, пане Вістовичу.

З цими словами Редль вийшов. Почекавши трохи, комісар підійшов до вікна і побачив, як той виходить з його будинку. Роззирнувшись довкола, полковник подався вздовж вулиці, а потім пропав з виду.

До його кімнати повернулась Бейла. Жінка також була одягнута для виходу.

– Ти не залишишся? – запитав комісар.

– Ні, – відповіла вона, – я хвилювалась за тебе, втім тепер бачу, що все гаразд.

Вістович спробував легенько взяти її за лікоть, але вона не дозволила.

– Адаме, – тихо промовила Бейла, – ти знаєш, я ніколи і нічого не вимагала від тебе. Але не хочу бути потрібною лише тоді, коли тобі не щастить з дружиною.

Вістович спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

© Б. Коломійчук, 2014

Андрей Курков

Кукутис

(Отрывок из романа «Шенгенская история»)

20 декабря 2007 года, около полуночи, лес возле деревни Аникщяй перестал шуметь, затих и прислушался. Над кронами высоких сосен